Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.
— Господи, ні хвилини не посидить спокійно! Що за дитина… — зітхнула мама. — Я так набігалася. Поки з нього повиперала, поки поскладала… Ще на роботу їздила по гроші. А йому хоч би що!.
— Нічого, відпочинеш на морі…
— Ох, не знаю, як я без нього буду!
— За те не бійся! Я з нього ока не спущу, — запевнила бабця.
Жінка на те лише посміхнулась. Лице їй просвітліло. Потім встала і заходилася ритись у валізці.
— Олежку, ось твоя машина. А то нам їсти. Полуниці, огірки.
— Нащо ти купувала? Тобі грошей треба…
За столом бабця почала розмову.
— Він тобі щось говорив?
Жінка похмуро поклала виделку.
— Мамо… Як же можна отак зразу… Приїдемо з моря, там побачимо!
— Зразу, зразу. Як не зразу, то знов те саме буде… За розведеною, та ще й з дитиною, ніхто бігати не хоче.
— Мамо, досить…
Хлопчик пив молоко з фарфорового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима аж до вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, певно, вулиця, а може, інший сад.
— Маю я право на особисте життя чи ні? Що, я мала довіку мучитись з тим ідіотом?
Мама вимовила ці слова і з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб надовше вистачило. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де вже галасували якісь діти. Хлопчик боявся відняти чашку від рота і вдавав, що дуже зайнятий.
Мама з бабцею говорили між собою, а потім прийшла сусідка і стала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.
— Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!
На те хлопчик відповів, як завжди;
— Я не лялечка, а Олег.
Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Через хвилину і вона забула про нього.
Хлопчик сидів з горнятком, на якому був намальований веселий клоун в куртці з великими червоними гудзиками. Молока в горнятку не було вже ні крапельки.
Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло і майнув хлопець на велосипеді, без сорочки, в одній майці.
Розділ II,
Мацько був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Коли він серед ночі навідував курей, яких хазяї зачиняли у вельми незручних курятниках, то ті здіймали такий галас, що лисові аж ставало незручно. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, просуваючись на череві в куток і беручи ніжно в зуби котрусь біляву або руденьку несучку.
Ясна річ, він не міг одразу взяти всіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався почастіше до своїх любеньких курочок. В селі їх було багато, а він тільки один, найчарівніший і найкрасивіший лис. Від собак і людей Мацько тримався подалі, надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були темно-коричневі до колін.
Інколи лисові не щастило. Тоді він похмуро перебавлявся дрібними лісовими мишами, закусуючи суницями.
Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, котре встеляло його житло, Мацько снідав кісточками і брався за свою улюблену справу — живопис. Цим він різнився від усіх лисів. Правда, в дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, котрого звали Марчелло і котрий страшенно любив співати, досяг найвидатніших успіхів у цьому виді мистецтва. Був нагороджений бочкою меду, а оскільки хотів з’їсти його сам, то переївся і помер.
Історія ця була дуже повчальною, одначе лис, підрісши, все-таки захотів прославити їхній лисячий рід. У виборі покликання велику роль відіграла одна знайома — Сорока, що взимку жила у своїй міській квартирі з усіма зручностями, а навесні і влітку вилітала на дачу в ліс. Сорока була надзвичайно освіченою особою, мала широкі зв’язки і її дача якраз знаходилася над норою нашого лиса, їй були до вподоби курячі тельбушки, котрими Мацько люб’язно вгощав її. За ці витончені делікатеси Сорока іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у інтелектуальних бесідах на теми світського життя, мистецтва та сучасної моди. Правда, Мацько в душі не поділяв її захоплення нумізматикою та ювелірними речами, але вголос не висловлювався. Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям. Коли йому вперше спало це на думку, лис почав уникати Сороки, щоб боронь боже не піддатись спокусі, й курячі тельбушки з’їдав сам.