Лялечка несміливо наблизився до нього і сказав:
— А моя мама поїхала на море, а мене привезла сюди. А ви що, не ходите в садок?
— Мо-мо-море, момо-море! — засміявся хлопець. — А мій тато возить людей в авто-авто-бу-у-сі!
Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.
— Тікаймо! — крикнув менший і перший кинувся за хату.
— Бачиш! — гордо сказав вищий. — Отож-то!
Він швиденько видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився вниз.
— На, бери!
Лялечка взяв одне зелене яблуко, надкусив, але побоявся виплюнути, хоч яблуко було страшенно кисле.
— А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш — і стріляє.
У меншого захоплено спалахнули очі.
— Принеси! — сказав вищий.
— Бабцю, дай мені мою машину! — прибіг захеканий Лялечка додому.
Бабця якраз прала.
— Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.
— Дай! — тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.
— Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! — строго сказала бабця і облишила прання. — Чекай, я мамі напишу!
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився Лялечка і хотів втекти, але йому за всяку ціну треба було показати машину хлопцям.
Лялечка зітхнув і сів. Бабця мовчала. Він ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:
— Ба, дай… Хлопці не схочуть зі мною бавитися.
— А будеш мені викривлятися?
— Не буду! — чесно пообіцяв хлопчик.
— То бери, — змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.
Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.
Старшого звали Славком, меншого — Михаськом. Якби Лялечку не забрала бабця на обід, то вони б, напевно, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.
— А що я тобі казала! — вичитувала бабця.
Лялечка сердито мовчав. Він знав, що зараз його заставлять поїсти і покладуть спати.
— А Славко і Михасько теж підуть спати?
— Аякже! — запевнила його бабця. — Поспите і знов підете бавитися.
— А ти розкажеш мені казку?
— Розкажу.
— Яку?
— Про фарбованого лиса. Чув таку?
— Ні, — відказав хлопець. — А я знаю про фарбованого, фарбованого… вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!
Розділ IV,
Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Безперечно, плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого з лисів. Мацько щиро вболівав за своїх братів і сестер, за весь лисячий рід, котрий ганебно деградував, потроху миршавів, розтрачуючи сили на мізерну боротьбу за існування. Наш лис не хотів брати на себе надто великої відповідальності, вважаючи метою кожного художника — пробудити зачерствілі серця благородним і разом з тим безжальним своїм мистецтвом.
А поки що лис марив майбутніми картинами. Вони йому снились, вони його переслідували на кожному кроці. За короткий час він написав десяток картин на теми лісового життя і цивілізації, наступ якої він не міг не відчути, хоч жив у заповіднику. Але цей заповідник був якраз конкретним витвором цивілізації, бо спричиняв застій, духовний і фізичний. Мацьку не вистачало свободи. Він за день міг оббігати весь ліс, і на цьому все кінчалось. Далі була межа. Лисів племінник трагічно загинув, коли поліз туди, куди не слід. Його осліпили фарами на дорозі, а потім задавили машиною якісь браконьєри. А зайці? У тих були довгі ноги, але закороткий розум. Вони завжди вибігали пастися на поле, ніби в лісі мало було різного коріння й трави, і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був віртуозом у ловінні курей, його б теж спіткала така доля.
Але ж до чого нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі всіх знали, де навіть найменшу подію довго й нудно розжовували і в кожній непересічній особистості вважали загрозу цілому лісу, де тільки їли, спали й плодились, від чого ставало все тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода виповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола, чорна брудна вода аж хлюпала під лапами і заливала нори. Це були найсумніші дні в житті лиса. Його опановувала депресія. Він лежав у норі й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів простудженим хрипким голосом: «Сонце все-таки зійде…» І знову, зітхнувши, важко повторював: «Сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо лили дощі. А коли буде?» У лиса аж хололо в грудях: «А чому обов’язково тепер має таке статися?» Отак втішав себе Мацько.