Лялечка прокинувся. Надворі й справді шуміла вода, тільки її не було видно крізь заслонене вікно. Падав дощ, і хлопець знав уже з власного досвіду, що надвір його не пустять й на річку теж він не піде з бабою. Доведеться сидіти до вечора в хаті. Але дощ перестав, і надвір його все-таки пустили, хоч заставили одягти курточку.
Лялечка стрибав через калюжі і в калюжі, коли біг до Славка. Той сидів на колоді під хатою і стругав гілку великим ножем.
— Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний. І нічого не боявся!
— Що, що!.. — У Славка був поганий настрій. — Хіба не бачиш? Рогатку роблю. Не заважай, бо як вріжу!
Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись.
— Хочеш, я тобі дам цукерок?
Славко проковтнув цукерок, облизав липкі пальці й взявся знову за роботу.
— Мене баба била, — він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви. — Як виросту, я їй покажу… — І Славко сказав дуже погане слово.
Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова і щоразу заплющував очі з переляку.
— А ти знаєш, нащо мені рогатка?
— Нащо? — спитав Лялечка.
— На лиса! Я як стрельну в нього, то буде знати, куди лізти!
— На котрого лиса?
— На того, що кури краде. Тато вдосвіта виходив, то бачив, як лис крутився коло стайні.
— А-а, — кивнув Лялечка. — А ти його бачив?
— Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури покраде… — І Славко знову сказав погане слово.
— А де він живе?
— Та в лісі, там, — і показав рукою. — Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу.
Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно мов на долоні городи, за ними річку, поле і далеко-далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.
— Він звідти приходить. Бачиш?
— Бачу, — відказав Лялечка.
Вони посідали на траву, і Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже кортіло попробувати стругати, і він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем. Вдома йому до ножа навіть підійти не давали.
— Олежку, Олежку!
Славко озирнувся і прихилив голову:
— Твій дідо. Тікаймо!
Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:
— Дурню, я кому сказав!
Лялечка теж, обдираючи коліна, покотився вниз. Славко захіхікав.
— Диви, як шукає!..
Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечці стало страшно, і він сказав:
— Може, вийдем?
Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід неквапно спустився вниз, розсунув кущі і грізно запитав Лялечку:
— Ти що тут робиш? Ходи додому!
Він взяв його за руку і потягнув за собою. Лялечка жалібно озирнувся на Славка, але той пригрозив йому кулаком.
Лялечка показав язика.
Дома Лялечці сказали сидіти і нікуди не йти. Бабця кудись пішла, і дід мав доглянути за внуком. Він дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дід вмочав пензлик у маленьке відерце із зеленою фарбою і водив ним по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала.
Дід спересердя плюнув.
— Оліфи дав забагато!
Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.
— Ти що сказав? — Дід повернувся й обурено глянув на внука. — Ану, ходи сюди!
Лялечка закліпав очима і втік.
— Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю, на чім світ стоїть!
Лялечка сховався за хатою. Не знати, що й було б, якби діда не покликали до сусіда. А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.
— Ба, а коли мама приїде?
— Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку і погладила його по голові.
Дід того дня так і не фарбував паркана. Та й швидко уже почало сутеніти. Дід дивився телевізор, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику й розглядав книжку з малюнками.
Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Лис був такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.
Так вони дивились одне на одного з добру хвилину. Лялечка не міг поворухнутись з несподіванки. Лис зрозумів, що йому нічого не загрожує, і підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця з фарбою, взяв зубами дужку, і підняв і, задкуючи, поліз у кущі.