Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці аж шкода його стало.
— Коли б я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
— Коли б ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Можуть всюди ходити, куди їм заманеться, не те, що наш брат. Тільки висунь носа із заповідника — трах-тарарах! — і тебе нема. Всі ви такі розумні! Понавигадували різної гидоти… Що буде, як я весь облізу? А може, захворію і помру.
— Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — перелякався Лялечка. — Не вмирай, любий. Давай викличемо лікаря.
— Ото придумав! Знаю я ваших лікарів! Здеруть шкуру і спасибі не скажуть. У нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в нору відлежуватися. А яку травичку від цієї клятої фарби, того я не знаю. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але ж не можу я одним повітрям живитися. Так чи не так?
— Так, — погодився Лялечка.
— Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.
— Я зараз щось пошукаю. А що би ти їв?
— Що-небудь.
— Почекай.
Лялечка зліз із ліжка і тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх, так, щоб не дуже рипіли. Як хлопець не старався, але це йому не вдалося. В другій кімнаті спали дід з бабою. Дід страшенно хропів, аж здригались стіни. Лялечка, холонучи від страху, перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було дуже темно. Лялечка ледве не перекинув відро з водою. На кухні він вхопив кусень хліба і, подумавши, взяв ще горня з маслом та огірок.
Лис спочатку з’їв масло, потім хліб, а коли залишився тільки огірок, сказав, що вже наївся.
— Хороший ти, як тебе там звати?
— Олег.
— Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, спасибі, аж на душі полегшало!
— А тебе, лисе, як звати? Лис?
— Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
— Ой, щось спати хочеться! Не знаєш, чому це, як поїси, зразу на сон хилить і таким добрим робишся?
— Не знаю. Лисику, розкажи щось про себе!
— Потім. Щось спати захотілось. Ти не будеш проти, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
— Як ти туди вилізеш?
— По драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють лазити по драбині? Лиси все вміють. Ну, то як?
— Ой лисику, я такий радий! Залишайся у нас!
— Ну, що ти! Я переночую і піду. Добре, що в тебе пса нема. А ти, може, щось придумаєш, як ту кляту фарбу вивести…
— Я діда спитаю.
— Спитай. Тільки про мене ні-ні!
— Ні-ні!
— Знаєш, коли мені на душі кепсько стане, так кепсько, що хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І, диви, трохи краще стане.
— «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець, хоч нічого не зрозумів.
— Ну, бувай!
— Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка ще хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі припала до подушки, і він міцно заснув.
А Мацько, зарившись на горищі в солому, довго вслуховувався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
Розділ XII,
Прокинувшись вранці, наш лис усвідомив, де він необдумано вирішив спати, і вжахнувся. Боже, він опинився в пастці! Ранок почався зі звуків. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацькові, що він винен Вовкові тридцять курей. «Щоб ото курям у лісі робити?» — здивувався лис. Та тут заверещала свиня… Мацько розплющив очі. Де він спав! Не в норі, а на горищі. Людському горищі! Лис виразно, зовсім близько почув людський голос. «Тю-тю-тю!» І його аж затрусило. Оце так пригода! Варто комусь піднятись по драбині — і кінець. Лис гарячково зарився в солому і тут відчув, як його ноги торкнулося щось волохате й тепле. Він аж підстрибнув, але те волохате раптом замуркотіло і притулилося до лиса. Мацько похолов. Він знову відсунувся, і те волохате невдоволено муркнуло, чхнуло і стало продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Звір з такими очиськами не міг бути малим.
— Няв! — сказало волохате і висунуло голову. Голова в нього була маленька, і аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.