Нема в нас порядних хлопців. Нап’ються і поб’ються. Даник про мене не забував. Та я й сама за себе можу постояти. Скільки мені всякого пропонували: і в ресторан, і в машині покататись.
Я Данику розказую усе по дорозі з танців. Регочемось обоє. Боже, якби мама знала! Або керівничка. Не така вже я й дурна. Свєтка з досвідом, двадцять років має. Та я в двадцять років уже давно буду замужем! Свєтка розповідала, які то бувають хлопці. Одружуватися вони не дуже охочі. Буває, й заяву подасть до загсу, щоб домогтися свого, а тоді ту заяву забере. Даник сам каже: «Того ж тобі й даром не треба, з тим боронь боже, а в того тато алкоголік, він і сам п’є. Ти, каже, молода, повеселися, погуляй, але тримай себе в руках».
Як старий, наш Даник… Мама каже, що він гору переверне, а на своєму поставить. Тато в нас не вміє копійку берегти. Якби мама не відбирала в нього зарплати, то я б гола ходила. Моя мама гарно шиє. І сусідів обшиває. Не задаром. Мені таку сукенку на Новий рік пошила з капрону. Матерія не наша, американська, біла в червоні ружі. Спереду декольте. Рукав ліхтариком, по низу зборка. Я ще кулон в Свєтки позичила срібний з червоним камінцем. Всі дівки балділи.
А на той Новий рік хочу пошити брючний костюм. Піджак і кльош. Мама ще не дістала матерії.
9. ХІІ. Я знаю, що некрасива, хоч і відмінниця. Мама каже, що головне — душа. А я думаю, що це неправда. Головне — бути щасливою в особистому житті. А коли ніхто не хоче на тебе дивитися, коли хлопці не запрошують танцювати… Яка користь з того, що математичка ставить мене всім у приклад, а мої твори зачитують перед усім класом?
Мені так соромно про це писати. Мамі ніколи про це не скажу. І дівчатам також — почнуть співчувати. Вони всі злі й брехливі.
Залишається щоденник. Я його від усіх ховаю. Вчора писала, і якраз надійшла мама. Я так почервоніла, що вона погладила мене по голові. Якби вона знала, що я тоді писала! Ой, яка я смішна!
Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.
10. ХІІ. Сьогодні неділя.
Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.
Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.
Мама моя — вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!
Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.
12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.
Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.
І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..
Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.
Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?
Ой, чую кроки! Тато!
Ховаю щоденник…
13. XII. Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» — сказала Ольга Федорівна і відійшла.