25. XII. Мені здається, що я недовго буду жити. Не знаю чому…
26. XII. Господи, яке я страхіття написала вчора! Адже мені нема на що скаржитися. Ось закінчу школу, піду вчитися далі. Ті, кого я зустріну там, будуть зовсім інші. Розумніші принаймні. Вони ж матимуть інші цілі в житті, ніж Соня, Маруся, всі наші дівчата й хлопці. Тільки б швидше настав той час! Як подумаю, що мені треба вчитися ще півтора року, аж руки опускаються.
Сьогодні перетирала ялинкові іграшки. Я завжди це роблю перед Новим роком. Люблю потім виймати їх чистими і блискучими з коробки і одразу повісити на ялинку. На самому дні я завжди знаходжу кілька побитих. Їх не треба викидати, вони теж згодяться. Я ними прикрашу свій карнавальний костюм. Переодягнусь на Шехерезаду. Це мені мама порадила. Найбільше я радію, що до костюма вдягну маску. Щоб ніхто не впізнав…
Ось у мене й настрій покращався. Це все заслуга щоденника. І того свята, котре наближається.
28. XII. Вже перша година ночі. Сьогодні був вечір у школі. Новорічний. А я, Шехерезада, весь час мовчала. Та хіба їм потрібні мої казки?! Я одержала перший приз — дерев’яну шкатулку, таку маленьку, що в неї можна покласти тільки пудру. А навіщо мені пудра?
Та хіба в призі річ?! Боже, як мені порожньо на душі, як мені гидко! Не можу ніяк зосередитись і щось розумне написати. Але я все одно не засну сьогодні, боюсь тільки, щоб не прокинулась мама і не зайшла…
Більше ніколи в житті не буду ходити на вечори. Як я раніше не бачила, що всі такі пусті, бездумні, заздрісні й лицемірні. Одна Соня чого варта! Цілий вечір пліткувала з дівчатами, говорила різні гидкі слова. Я тікала від неї і чула за своєю спиною сміх.
О, я тепер буду зла! Чи є на світі інші люди?! Мені так хотілося казки, чогось незвичайного. А замість того я побачила п’яних хлопців-однокласників, дівчат, що прийшли показати себе хлопцям. Для них вогник цигарок з успіхом заміняє зірки. У мене немає виходу. Або стану такою, як вони, або все життя наді мною сміятимуться. Це найстрашніший день у моєму житті.
30. XII. Тепер мені вже трохи відійшло, і я можу тверезо міркувати.
Є речі, які люди можуть осквернити, самі того не знаючи. Тоді на вечорі я самотньо стояла коло стіни. Вже було по конкурсі на кращий костюм. Я мала йти додому, але мені не вистачало чогось. Мені не вистачало вражень.
Заграла музика. Я сховалась за спини, бо не вмію танцювати, і пожаліла, що мій костюм задуже блищав.
Але мене і так ніхто не помічав.
І раптом я побачила Данила. Він танцював з сестрою Сонею. Я пригадала, що вона нахвалялася привести свого брата на вечір і що той ніяк не хотів іти. Він же дорослий, я розумію…
Я стала коло вікна, спершись на підвіконня. У склі віддзеркалювались і ялинка, і танцюючі.
Треба було йти додому, бо тато з мамою могли хвилюватись. Танець закінчився. Сонька побігла до дівчат, а Данило, пороззиравшись увсебіч, раптом рушив у мій бік. Я страшенно перелякалась, але було вже пізно. Він дивився просто на мене: «Вас можна?»
Я так розгубилась, що ступила йому назустріч. Данило здивовано глянув на мене, і я почула звідусіль хіхікання. В ту ж мить мене залляла гаряча хвиля сорому. Виявляється, він не мене запрошував, а іншу дівчину…
Я негайно кинулась геть. Бігла, як несамовита, до роздягалки. Схопила своє пальто. Руки в мене тряслися.
Я ледь стрималася, щоб не заплакати. Не хотіла, щоб хтось побачив мене в сльозах…
Відколи Даник розрахувався, на роботі така нудьга настала, що хоч вішайся. Вовка одружуватися збирається. Знайшов собі дівку з Попелів, у чайній робить. Тепер Вовка ходить і стріляє в кожного то п’ятку, то десятку, бо треба на весілля. Питаю: «Ти хоч на весілля запросиш?» Спеціально питаю, бо Вовка такий, — як йому не набриднеш, то нічого не зробить. Потім скаже, що затуркався і забув. Не треба мені того весілля, але спеціально питаю: «Ну то як, закличеш?» Войка мені, звісно, не колега, я з ним дітей не хрестив, але як-не-як робимо разом. Вовка тик-мик: «Та покличу, коли ти вже так дуже хочеш». «Ах, ти падло собаче! — думаю. — То я маю хотіти, а ти ні». — «Дуже хочу», — кажу. Він аж змінився на лиці: «Ну то приходь…»
Що йому з такого гостя, як я? Більше десятки, думає, на пропиття не принесе, а вип’є на двадцятьп’ятку. Я знаю, що то за друзі! Мале, прищі на всю морду, заб’ється в кут, хіба очима блимає. Сам бачив, як до майстра бігав, хвостом крутив, запрошував на весілля! І комірника, і бухгалтера не забув. З усього хоче скористати, лагідненьким бути. Якось я того не помічав раніше, а тепер, видно, Маруська його прикрутила. Хитрунець з нього так і випирає.