Та де там вертатись! Голод же. Пішли ми далі. Стріли хлопа — сіяв просо. Спитали, як нам варту обминути. Він показав. Та хіба ми одні ходили! Якось уже ввечері йдемо. Темно. Не знаємо, де будем ночувати. Чуємо, хтось говорить. Перелякались, але що маємо робити? Йдемо. А коло самої дороги в ямі хлопчики два, може, років по тринадцять. Питаємо:
«Чиї ви, діти?»
«Ми з Урожа».
А то наше село!
І зараз, як згадаю, що ті діти в ямі спали, плачу-плачу…
Мені здається, що я знайшов філософський камінь. Чи, може, світ так змінився за десять років, відколи я на пенсії? Спочатку час тягнувся нестерпно повільно. Я прокидався о сьомій ранку, хоч міг би лежати цілий день. Забував, що мені не треба йти до школи, що замість мене в класі проводитиме урок хімії молодий учитель. Годинник монотонно відлічував час, і я не мав куди від нього сховатись…
Через два місяці після того, як пішов на пенсію, я не втерпів і навідався до директора Гната Семеновича. Він був, як завжди, зайнятий, але погодився мене вислухати. Місця в школі не виявилось.
«Треба давати дорогу молодим, — повторив банально. — Відпочивайте, хіба вам погано? Я сам жду не діждуся пенсії. Замучився з дітлахами. От ви риболовлею займіться. Прекрасна річ…»
«А може, мені піти хоча б сторожем до школи?» — спитав я цілком серйозно.
Директор вражено глянув на мене, а потім засміявся: «Ну, що ви! Вам це буде неприємно. Та й що діти подумають? А райвно? Я сам не можу уявити вас в цій ролі!»
Поговорили. Я зроду не люблю скандалів, та й нерви вже не ті, щоб переконувати.
Занудьгував страшенно. Вирощував кристали, передплачував далі журнал «Наука и жизнь», шукав філософський камінь.
Звичайно, я не хто інший, як жалюгідний дилетант, хоч не дозволяю себе виставляти напоказ. Саме тому з мене ніколи б не вийшло Дон-Кіхота. А вийшли такі собі Бувар і Пекюше в одній особі. Тільки на відміну од них я залишаюсь вірним єдиному захопленню — шукав філософський камінь. Чи може бути невинніше заняття в наш час? Кому потрібен філософський камінь, що перетворює все на щось одне?
Проте мені здається, ніби помилка моя в тому, що я не знав, для чого мені отой камінь, у що він має перетворити все. Чи це має бути предмет для духу, чи для матерії?
Я тоді про це не думав. Став дитиною, котра мріє про чарівну паличку. Навколо мене не було вже дітей, котрих я мав виховувати, то я намагався заповнити чимось порожнечу. Я й справді не винен, що знайшов непотрібний мені той камінь десять років тому і легковажно загубив його.
Власне, це була дуже нетривка сполука. Якийсь диявольський дух розчинив навстіж вікно, її підхопив вітер і розніс по всьому місту. Я не задумувався над наслідками. Здоровим людям не могло зашкодити кілька грамів пилу. А потім мені стало страшно.
Нікого не було тоді у дворі, але тепер я бачу, як іде кругом пилюка, коли сусіди виносять по суботах вибивати свої коштовні килими, бачу черги за золотом, кришталем і ганчір’ям, чую навколо нечисті розмови своїх колишніх учнів про підприлавкові таємниці… Бо то, напевно, був міщанський камінь. Він перетворював весь світ на речі.
Я уже геть старий. Скоро помру, але що я скажу смерті, коли вона гляне мені в очі? Перед нею нічого не сховаєш.
Може, я все-таки знайду протиотруту, справжній філософський камінь? Половину життя ми труїмось, а другу половину шукаємо протиотруту.
Не моя то робота займатися бабськими плітками, але самі посудіть, що в такому домі ніколи нічого не втаїш. Через стіни чути, хто з ким свариться, вийдеш в коридор, зразу взнаєш, що в кого на обід. А у дворі, як тепло, з ранку до вечора баби пліткують.
Я вже зі своєю сварюся-сварюся, щоб менше по сусідах ходила, але що з бабою вдієш? Плюну, та й піду на пиво. А нині моя жіночка пішла буряка на борщ позичити. Вернулась десь через годину. Сама аж сяє: «Ти знаєш, що Даник зв’язався з Віркою і буде з нею одружуватись?»
«З котрою Віркою?» — «Певно, не знаєш! Сам колись до неї клинці підбивав». — «Чи не з Солоденковою?» — «А кажеш, не знаєш! — «Та їй же за тридцять!» — «Тридцять сім, чоловіченьку мій! А йому двадцять п’ять. Процикова плаче, бо він не ночує вдома і носить тій хвойді цукерки шоколадні». — «Та не бійся, — кажу я, — не вжениться він! Даник не такий. Весна вдарила хлопцеві в голову. Він що: казав тобі про одруження?» — «Певно, казав, чого би Процикова плакала. Та ти хіба забув, яка вона була в молодості? Не одному на шию вішалася, поки не обкрутила Михайла…» — «Дай мені спокій, — кажу. — Що мені до ваших пліток! Хлопець молодий, а Вірка ще нічого. Повчить його уму-розуму». — «Як то повчить?! Так, як тебе навчила жінки рідної не поважати! Вже двадцять років з тобою, чортом, мучуся…» — «Бо дурна!»