Настуня моя в плач. Що я їй таке сказав? Розумною ніколи не була, сама знає. Того й плаче. Минулося вже, що я зважав на бабські сльози. Тепер то для мене — як вода.
Дітей нема, то вона кисне. Якби були, то не ходила би така пишна, як пиріг. Сама винна, що поперлася в молодості на будову та там і підірвалася!
«Досить, — кажу, — не реви. Сусіди почують. Скажуть, що я тебе б’ю… Там у нас на заводі є путівки в Сочі, може, взяти?»
Добрий день, Ганю!
Чогось довго від вас листа нема. Чи не похворіли? Ми всі здорові, чого й вам бажаємо. Коло нас все добре, та не дуже. Не хотіла би тебе, сестричко, смутити, але вже не знаю, що маю діяти. За що бог мене так карає! Старий мій геть здитинився. Нічого його не обходить, а я одна мушу за всім пильнувати. Боюся за Соню, щоб не пішла по Даниковій дорозі. Дівка вже велика, на хлопців з сьомого класу зиркає. Приходить не раз о першій годині. Де то ми такі були! Б’ю, а нічого не помагає.
Сестро, порадь хоч ти, що маю робити! Даник зв’язався з Віркою Солоденковою, ти, певно, знаєш, перша хвойда в місті. Даник дома не ночує, почав пити, а їй до одного місця, що хлопець має двадцять п’ять років, а вона — сорок. То ще не було б дивно, якби вона за ним бігала, а то Даник, вибач, як пес коло сучки, побіля неї крутиться. Люди сміються, а мені встидно на вулицю вийти. Вороги з моєї біди тішаться. Даник вже, було, за розум взявся, то те, то те до хати носив, а тепер усе до тої тягне. Я вже не можу з ним говорити. Тільки щось скажу, як він: «Мамо, дайте мені спокій! Я знаю, що роблю».
Господи, я би тій гадині за свою дитину очі випалила б кислотою, та не знаю, де взяти. Ти, Ганю, нічого не кажи Петрові, бо встидно. Він чужого роду, подумає ще, ніби в нашій родині всі такі. Сама не розумію, що з Даником сталося.
Ну, на тім буду кінчати. Відпиши, сестро, що мені робити, чи повіситися, чи дивитися, як син мій пропадає через ту курву.
Добрий день, Стефцю!
Получила твого листа і одразу відписую, бо ти, певно, чекаєш. Не бійся, Стефцю, нема такого зла, аби на добро не вийшло! Даник твій — хлопець мудрий, а що він за тою Віркою бігає, то вона йому, напевно, зілля якогось дала. Піди до ворожки. В Попелях є одна жінка. До неї з усіх усюд люди їздять. Петру нічого не сказала. Він навіть не знає, що лист від тебе прийшов.
А може, то весна так на Даника подіяла? Я вже немолода, сорок п’ять років маю, а як вийду надвір, то співати хочеться. Так мені любо й мило. До хати не тягне, тепер в неділю з Петром не раз виходимо подихати свіжим повітрям. Як молоді…
Ти, Стефцю, попробуй піти до Вірки. Поговорити з нею. В самої дитина є, може, дасть хлопцеві спокій. Женити його треба. Скільки є файних молодих дівчат. Та й у тебе ціле місто знайомих — знайдеш собі невістку.
Мені аж серце розболіло. Звісно, за свою дитину більше переживаєш, але Даник мені теж не чужий…
Не бери собі дурного в голову, Стефо! Є в тебе розум, щоб таке писати: «Чи мені повіситися?» Не гніви бога.
Коло нас усе добре. Всі здорові. Може, приїдемо до вас через тиждень.
Цілую вас усіх.
Я дотепер не знала, що таке любов. Дівчата розповідали, як то буває, коли кого полюбиш. Я сміялася. А тепер вірю, бо сама люблю. Тільки не знаю, чи є ота любов на світі. Може, її вигадали поети і письменники всякі?
Зараз весна, а мені світ немилий. Не чую нічого. Дівчата сміються: «Закохалася наша Сонька!»
Звідки вони знають? Я тільки найближчій подрузі розповіла про Віталика. Ну, якщо то вона розляпала, уб’ю!
Вже котрась питалася, чи я з ним ходжу.
«Ходжу!» — відповідаю. Яке їх собаче діло, чи ходить Віталик зі мною, чи ні!
Місяць тому пішла я в кіно з дівчатами. Крутили індійський фільм «Відданість». Я ревіла страшно. Виходимо. Доганяють нас два хлопці. Один озирнувся. То був Віталик. Він сказав: «Звідки ти така взялася?» «З Марса!» — кажу. «Овва! Ану, дай я на тебе роздивлюся!» Я не встигла й слова сказати, як він став переді мною, нагнувся і глянув у вічі.