На вулиці Дон-Жуан розреготався.
— А що я казав!
Тут він побачив огрядну жінку, котра не спускала з нього ненависного погляду.
— Мені треба щезнути! — шепнув Дон-Жуан і зник у під’їзді.
Жінка залилася слізьми. Дон-Кіхот хвильку вагався: бігти за спокусником і негайно вернути його чи втішити даму в її горі?
Він вибрав легше — перше. Дон-Жуан порадив йому заспокоїти свій благородний гнів і вислухати вічного грішника. Що ж виявилось? Той і гадки не мав спокусити дочку цієї поважної дами. Він просто сказав їй, що з такою зовнішністю можна спробувати щастя в кіно. І якби він був режисером, то обов’язково дав би їй роль.
Дівчина так захопилась можливістю стати зіркою кіно, що аж захворіла…
— О! — сказав простодушний Дон-Кіхот. — Це так, як мої рицарські романи!
— Точнісінько так! — згодився Дон-Жуан. — Давай я тобі застебну піджака, бо простудишся. І гайда додому, а то ще й тебе потягне на кіностудію. Тоді потрапиш у фейлетон. І проженуть тебе з Парнасу в богадільню.
Врешті, це не так важливо, хто з них виграв суперечку. Те, що ви прочитаєте далі, теж схоже на казочку. Окрім Данила Михайловича Процика, давнього нашого знайомого, ви зустрінете ще чоловіка подорожнього, котрий ніякого відношення до цієї історії не має, ба навіть не догадується про неї. Отой чоловік весь час кудись їде, і до того так швидко, що здається, ніби втікає. Ви його добре й не розгледите. Та й сам він мало що бачить. Вирвався з свого проектного бюро і мчить по шосе, подивований миттєвими зустрічами з людьми, бо наструнений на усамітнення в царині природи. Але всі ми люди: втомлюємося, а коли засипаємо, хтось може нахилитися над нами і побачити наше справжнє лице…
Данило Михайлович Процик прокинувся з важкою головою, але в пречудовому настрої. Навіть на широкому імпортному ліжкові він почував себе начальником автобази № 4. Якраз учора він одержав диплом про закінчення автодорожнього інституту. І належно відзначив.
Була дев’ята година ранку і неділя.
Данило обережно встав з ліжка, щоб не розбудити жінки, й пішов по нагрітому вранішнім сонцем килимі до ванни. Відкрутив кран, але замість води з нього вирвався справжнісінький окріп.
Люда ніяк не могла збагнути, звідки стільки сміття в квартирі. На підлозі валялись іграшки, порвані книжечки з малюнками, якісь напівзасохлі листочки, крихти хліба… В кутку помітила чорного павука.
На кухні творилось казна-що. Гора немитого посуду, засохлі рештки вечері й знову ж таки іграшки її шестилітньої доньки Наталочки.
Сьогодні була неділя. Наталочку вона залишить на чоловіка, а сама піде в тій справі.
Люда зайшла до кімнати, де вони жили втрьох. Чоловік і донька мирно сопіли в своїх постелях. Вони були такі милі й беззахисні, що їй хотілося стояти і довго-довго на них дивитись. Але вона поспішила на кухню готувати сніданок.
Чоловік різко загальмував, коли перед самими колесами вискочив рябий цуцик. Ще якась секунда — і він би його розчавив. Незважаючи на те, що він майже цілу ніч їхав, утоми не відчувалось, тільки все навколо видавалося якимось м’яким, ніби його заколисало вранішнє сонце. Яблуні при дорозі змінювалися кущами аличі або просто низькорослими ромашками в запиленій траві.
Він у котрий вже раз поглядав на годинник. П’ять хвилин на десяту. Об вітрове скло вдарився білий метелик. Скільки їх кожного дня збивають машини…
«Куди я так спішу?» — подумав чоловік і зменшив швидкість. Все тіло і душа здавались йому віднедавна скаряченими, зібганими в один клубок, як захисна реакція на ту шалену швидкість, з котрою він мчав по світі невідомо куди, підхоплений вітром, ніде не затримуючись, у ніщо не вдивляючись довго. Йому неможливо було розпростатись так само, як паралітику, чи як молюску покинути свою скам’янілу мушлю. Іноді він зупиняв машину під самим лісом чи при лузі, лягав горілиць на м’який мох або на траву, заплющував очі, марно намагаючись вколисати себе, сповільнити биття серця, але нічим не міг його вгамувати. Тіло не хотіло розпростатись, а скарлючена душа дрібно тремтіла.
Він вставав, брів, як п’яний, до машини. Заводив мотор і знову мчав невідомо куди, невідомо для чого. Земля пишно квітла, виношуючи в собі дорогоцінний плід, зірки шаленіли в бездонній темряві неба. Все це він помічав лише мимохідь, гадаючи, що того цілком досить, аби воно навіки вкарбувалось в мозок.
Але й те випадкове, на чому зупинявся своїм зором, потроху руйнувало прибрану ним форму, вселяло страх. Він штовхався на середньовічних ринках, прицінюючись до цвяхів, продавав індульгенції, малював ескізи гобеленів, воював за свободу Греції, ходив з мавпою і шарманкою по чужих дворах… кожного разу був чимось одним, не пам’ятаючи про колишнє. Бо просто не вмів зупинятись. І не знав, що це таке — зупинятись.