Більше вона не говорила з Володею на цю тему. Ненавиділа себе, що живе так, що чоловік їй чужий, що вона просто надто рано вийшла заміж. В цьому була винна тільки вона, і з кожним днем все більше горбилась під тягарем того необхідного, котре з’являлось невідомо звідки і котре треба було робити негайно.
Люда обернулась тільки тоді, коли за її спиною пролунав дзвінкий сміх. Хоч вона й знала, хто це, але здригнулась.
Наталочка стояла на порозі в одній лише сорочечці й кліпала очима, які ще не звикли до яскравого світла, що лилось з вулиці.
Це була гарна рум’яна дівчинка з кучерявим білявим волоссям і темними блискучими очима, зовсім не схожа на маму.
— Мамо! Розкажи, що мені снилось!
— Не знаю, — знизала плечима Люда і посміхнулась.
— Але ти ж зі мною спала! — здивувалась мала.
— Ну то й що?
— Тобі це теж снилось! Таке голубе-голубе…
— Не снилось мені нічого голубого… — зітхнула Люда. — Йди краще одягнися…
Наталочка побігла, але через хвильку вернулась з олівцем і листком паперу.
— Мамочко, ну, намалюй мені голуба. Намалюй зайчика, собачку і хатку. Мені це снилось!
— Та що ти, я зовсім не вмію малювати! І хто тобі варитиме їсти? — замахала обома руками Люда.
Наталочка скривилась.
Люда зітхнула і взяла до рук червоний олівець.
— Не той, голубий!
В дитинстві Люда дуже любила малювати, але це було страшенно давно. Донька всі дні ходила в садок, а вечорами її намагались пошвидше вкласти спати, щоб не заважала Люді готуватися до уроків. Вона викладала в школі математику.
Жінка намалювала дерева, зайців, метеликів.
— А тепер ми надінемо на зайців капці, щоб вони не покололи лапки!
— Надінемо! — радісно засміялась мала, і Люда швидко взула зайців.
— А про хатку ми забули? Зайцям теж треба!
— Ага, а в хатці ванну, щоб вони не ходили брудні! — підхопила Наталочка.
«І що це зі мною робиться? — подумала Люда, вимальовуючи ретельно обов’язковий дим з комина. — Мені й справді хочеться ще намалювати щось голубе. А сьогодні така неприємна справа…»
— А квітку?
Люда намалювала велику квітку. Це, напевно, була найкраща з усіх квіток, які вона будь-коли малювала.
Закінчивши, Люда підвела голову і побачила свого чоловіка, Володю, котрий стояв у дверях, вражено на неї дивлячись.
«Нікуди я не піду сьогодні», подумала жінка, поволі червоніючи.
Книжки заповнювали стіни вітальні, залишаючи місце для старовинного буфета, що сяяв кришталем. На підлозі лежала шкура якоїсь тварини. Легкі нейлонові фіранки м’яко коливались від подуву вітру. Криваво-червоні штори застигли монументальними складками. Масивний, теж старовинний стіл увінчувався кришталевою вазочкою з напівзасохлими трояндами.
— Чув, Вадику? На вісім нуль-нуль, у мене. Так, Ірка буде зі своїм. Жора… В нього, між іншим, нова коханка. Ні, не звідси. Кажуть, демонічна женщина. Ну, якщо Філька приїде, теж буде. Сам, сам… Ну, друг, до вечора…
Боб поклав трубку.
— Ти як баба базарна! — пробурчала дружина. — Не наговоришся…
Вона набрала номер своєї подруги. Боб позіхнув і пішов у спальню. Це був гарний з себе тридцятилітній чоловік з чорною борідкою клином. Він став прислухатися до голосу дружини. Добре, що синок зараз в піонерському таборі на морі. Один з кращих таборів. Мало не Артек. Тато все може… Якби ще «супруга» кудись пішла, Боб, взагалі, відчув би себе холостяком.
І сьогодні ввечері до нього прийшли б не ті, кого він мусив запросити.
— Котику, — підбіг він швиденько до дверей. — Що на вечір приготуєш? Коньяк принесли?
— Ще вчора. Я побігла до Зосі. З нею вчора була істерика.
— А коли ти прийдеш?
— Не знаю… Десь за годину-дві. Зося цілу ніч не спала. Зеник уже геть замучився…
Дружина надто довго збиралась. Боб пробував співати, і поправляв книжки на стелажах, і розглядав свою бороду в дзеркалі. Нарешті жінка пішла. Сильна, красива. З неї була б добра коханка, але жити з такою десять років під одним дахом!.. Деколи вити хочеться з нудьги.
Боб, не встигли зачинитись за Мартою двері, підкрався до буфета, влив собі коньяку. З чаркою в одній руці й з сигаретою в другій він вмостився у м’якому кріслі й вдоволено посміхнувся.