— Чому слово «жизнь» пишеться з м’яким знаком, а жити так важко?
Подорожній ледь не впустив склянки.
— Що ви тут робите в цьому вертепі?
Він чув, що діти люблять задавати питання, але ж не божевільні діди.
— Можете не говорити аж до кінця світу! А він настане скоро… Дуже скоро! Білого коня уже сідлають… — Він раптом перейшов на шепіт: — Що ви знаєте про дороги? Є чотири дороги. Перша дорога — дорога життя. Друга дорога — дорога любові Третя дорога — дорога вірності, четверта дорога — дорога щастя.
Від старого смерділо цвіллю і потом.
— А що таке бомба, знаєте? Я чув, що вже вигадали таку бомбу, що буде вбивати тільки дурнів. (Мене тільки контузило, руки, ноги, цілі). А коли повбивають усіх дурнів, хто тоді лишиться?
Старий ніяк не міг надати своєму обличчю іронічного вигляду, мабуть, через повіку, що весь час сіпалася.
— Я листа написав, а на пошті не хочуть відсилати. Кажуть, що адреса неправильна. Вони просто бояться! Бо там і про них написано. Візьміть почитайте…
Він витягнув з кишені зім’ятого, але доволі чистого конверта. Мандрівець узяв його до рук. Зверху кривими великими літерами було написано:
На листку з учнівського зошита подорожній прочитав:
«Що ви собі думаєте, люди добрі? Видумують нові й нові бомби. На одного чоловіка припадає ціла гора динаміту, а ви палець об палець не вдарите. Купуєте машини, лахи, жерете. І всього вам мало. Сидите по своїх норах і жерете, жерете, жерете. А ваших дітей тим часом крадуть, ріжуть ножами, стріляють з пістолетів. Якби ви менше жерли й купували, а більше думали, то, може би, менше бомб вигадували всякі скоти.
Якби ви менше їли, то, може б, літали, як птахи.
Придумайте щось, поки не пізно. Бо я воював, контужений і, самі розумієте, ненормальний.
Звати мене Антось Петрущак…»
— Ну, як?
— Страшно! — вимовив мандрівець і мерзлякувато повів плечима.
— У вас очі як у пса.
— ??!
— Побитого, — додав Антось. — Ідіть з богом. Ідіть дорогою вірності. Є тільки чотири дороги. Ідіть.
Подорожній отямився аж у машині, коли взявся руками за кермо. Зразу за містом він зупинився, зупинив машину край польової дороги, підійшов до копиці сіна, зарився в неї і, вколисаний втомою, невдовзі заснув…
На обід жінка зварила борщу і приготувала рагу з курки. До цього ще був салат з щедро политих сметаною помідорів. Коли Данило нарешті вгамував свій звірячий голод, Іра поставила перед ним велике горня його улюбленого компоту з вишень.
— Даниле, ну то як, підемо до Боба? — спитала вона, спершись пухким ліктем на підвіконня.
— Мама вже десь замучилася з дітьми… — ліниво потягнувся Даник. Йому знову хотілось спати. Цілий тиждень ганяв, як скажений, треба хоч в неділю відпочити.
— Боб не кожного запросить! — закопилила губу жінка. — Хоч він і дере носа, але має чого. Недарма вчився у Москві, знайомий з артистами і художниками. Та й тобі треба на люди показатись. Ти тепер у нас з вищою освітою…
В останніх її словах Данило вловив іронію, але стримався. Гірко він добував той диплом! Половину контрольних Ірка за нього виконувала, а на іспитах і заліках він намагався підсунути викладачеві то коробку цукерок, то пляшку коньяку або щось дефіцитне. Тремтів, як осиковий лист, бо не знав, візьме той чи прожене в три шиї. І таке бувало. Та й в інститут він не потрапив би, коли б не довга рука тестя, царство йому небесне.
Знову все починається спочатку. Най його холера ясна візьме! Ходи за жінкою, як цуцик, слухай, що ті дурні встигли прочитати… Якби мали таку роботу — з ранку до вечора, то вдовольнялися б мискою бульби, тільки б хутчіше в ліжко.
— Ну, то як?
— Ірцю, я такий змучений…
— Та ми не зараз йдемо, а ввечері. Ще встигнеш відпочити!
Данило мовчки поплівся в спальню. Ще суши собі голову Сашковим клопотом. Ото молодь пішла! З жиру біситься, з чого ж іще! А що буде з Віталиком, як той виросте? Теж балбес? Треба брати в шори, доки не пізно. Хай копійку вчиться шанувати. Пацан толковий, але теж розпещений. Хай краще буде в баби, бо Ірка своїм вихованням до добра не доведе. З Русланкою легше. З дівчам завжди легше. Добре, що ще мала, не тягне з тата останні жили. На тім Данило й заспокоївся. Від ситості очі самі по собі злипались…
Жінка потім ледве його добудилася:
— Швидше, швидше, бо запізнимося! Ніхто нac чекати не буде! — Вона-прудко моталася по квартирі, підганяючи чоловіка. Данилові знову захотілось їсти. Він викроїв хвильку, заскочив до кухні, вихопив з каструлі куряче стегенце і обгриз на ходу.