Він зупинився, але Марія й далі відчувала його присутність, хоч не дозволяла собі обернутись. Тільки коли добігла до дому, озирнулась біля під’їзду. Ніхто за нею не гнався.
Серце їй шалено калатало, й губи були ніби не її.
І все тіло неспокійно тремтіло.
9. Свято
Мама… Коли Марія приїжджала до неї у відпустку чи на свято, серце стискалось від жалю.
Мама жила сама у квартирі з двох кімнат, кухні й передпокою в старезному будинку з облупленим фасадом. Увечері, рівно о восьмій годині, пронизливо калатав допотопним шкільним дзвоником сміттяр, і треба було за гри хвилини спуститись з п’ятого поверху, перебігти з десяток метрів до дороги, висипати сміття в смердючий бридкий кузов.
Мама була вже старенька і хвора. Вічно бідкалась, що не може до неї приїхати. Натомість часто посилала то печиво, то теплі рукавички, чи шкарпетки, і Марія уявляла собі, як мати йде за півкілометра на пошту, довго стоїть у черзі, щоб здати незручний ящик. Сама маленька, худенька…
Марія панічно боялась її смерті. Відколи помер тато, квартира стала порожньою й сумною. Чи їй просто так здавалось?
Марія ніколи не звіряла батькам свої таємниці. Мала досить-таки пуританське виховання з безліччю заборонених тем. І тому рано стала мріяти про маленьку кімнату, де можна було б почувати себе затишно й спокійно, куди б приходили тільки її друзі. Це бажання здавалось їй цілком здійсненним, треба тільки одержати квартиру. Та це було найважче.
З часом Марія переконалась, наскільки жорстоко помилилась. Найважчим виявилось все-таки знайти друзів.
Зрештою, вона змінилась. І мамине тихе життя від ранішнього до вечірнього калатання дзвоника сміттяра, й загадкове аскетичне життя Магдалини, навіть тепленьке існування її колишньої хазяйки, по суті, не мали нічого в собі відразливого. Звичайно, Марія не збиралась у свої двадцять сім років вести такий спосіб життя. Але уявляла собі мудру старість поважної жінки, яка на своєму віку багато чого взнала і тепер має право на власні переконання, впевнена й непохитна в них.
І Марія захотіла, щоб швидше прийшов цей час, аби вона нарешті відчула під ногами твердий грунт…
Дмитро завітав одразу в понеділок. Почав, як завжди, молоти язиком, але Марія не стала його слухати. Він її страшенно дратував. Вже зачиняючи за собою двері, Марія почула, як він навмисне голосно сказав:
— Вас не було, то ми з Марійкою в кіно ходили і на танці!
Марії аж кров у лице вдарила. «Який хам! — прошепотіла вона вражено і ледве не заплакала від приниження.
Вона вкрилась з головою і нічого не хотіла, тільки б він швидше забрався геть. Сама згадка про кляту неділю примушувала її гірко каятись, звела нанівець той відносний спокій, яким вона ще володіла.
Минуло багато часу, Марія навіть встигла задрімати, коли заскрипіли двері й Дмитро тихо вимовив:
— Спить…
— Хай спить. Дай дівчині спокій, — прошепотіла Магдалина. — Йди вже…
Вони пішли, а сон кудись пропав. Марія осміхнулась про себе, і на душі в неї стало трохи спокійніше. Магдалина повернулась і поправила зсунуту ковдру.
Це було так незвично, просто, що до горла Марії підкотився важкий клубок, і вона ледве стрималась, щоб не заплакати.
Вранці Магдалина сухо сказала:
— Дмитрика в армію забирають на два тижні. Хотів з тобою попрощатись, а ти спати вклалась.
— Я ж не знала… — трохи винувато відізвалась Марія.
Магдалина повернулась до плити і чомусь загрюкала каструлями.
Зрештою, Марію це не обходило. Хай собі їде!..
Вона жила, як і раніше. Ходила на роботу. Книги їй ніколи не набридали.
Леночка якось, ніби між іншим, висловилась:
— А я тебе бачила в неділю! Навіть не привіталась.
Марія почервоніла.
— Я, напевно, не помітила…
Леночка зацікавлено зміряла її очима:
— А де ти такого селюка собі підчепила? Он Юра за тебе питав, чого не приходиш до нас.
Марія ладна була крізь землю провалитись.
— Так, знайомий, — байдуже знизала вона плечима. — Це він квартиру мені підшукав.
І тут їй раптом стало нестерпно гидко від власних слів, і вона сказала жахливу річ:
— Може, він й не ходить на коктейлі, але принаймні не тратить час на пусті балачки!
Леночка розгублено закліпала очима, і Марія на хвильку пожаліла за сказаним. Але було вже пізно. Марія відійшла в свій куток з гордо піднятою головою.
Отак вони посварились.
А потім настало свято. Мали садити картоплю в Магдалининої сестри на селі.
Ранок видався теплий, сонячний, і Марія дивувалась, чого Магдалина не радіє разом з нею. Тільки перед селом та ожила й стала бідкатись, що за день вони не встигнуть, напевно, засадити все поле, що ніхто не схоче прийти на толоку, бо субота…
Така вже була ця Магдалина, вічно чимось невдоволена.
Марію цікавило, чи є в селі річка, чи близько ліс. Магдалина відповіла коротко: є.
Марія везла для дітей іграшки і цукерки. Вона, правда, не вміла поводитись з дітьми, але дуже любила за ними спостерігати.
В цій першій справжній поїздці на село було щось невимовно чарівне. Марія ніяк не могла дочекатися, коли вони доїдуть.
Вона вже бачила себе на полі, під відкритим небом, молодою, сильною, веселою. Вітер обвіває їй лице, пахне землею, сонцем. А ввечері вона повертається втомлена, голодна, але спокійна і вдоволена. Руки болять від мотики. Їй дають теплого, щойно видоєного молока, і вона засинає просто за столом.
Так і було.
Магдалинина сестра зраділа, ойкнувши:
— Ой робітнице моя дорогенька!
Подивилась на тонкостанну дівчину з білими невиробленими руками і лагідно посміхнулась:
— Може б, ти, доньцю, з малими побула?
Марія благально скривилась:
— Я на поле хотіла б… Я, правда, не вмію садити картоплі, але навчуся…
— Ая, ая! Віддашся, то хто буде за тебе робити? Усьо вміти треба.
Магдалина тільки посміхнулась на те:
— Таке скажеш, нащо їй невченого хлопа, їй би учителя якогось, інженера…
Марії здалось, що в хазяйчиних словах прозвучав докір.
Потім вони пішли на поле. Магдалина, Олена, Марія і ще чотири жінки, напевно сусідки. Час від часу прибігали Любчик і Галочка, верещали, бились між собою, як то між дітьми буває, але Марію не зачіпали. Тільки раз у раз зацікавлено втуплювались круглими оченятами.
Котрась з жінок не витримала, перестала копати ямки:
— Ну, то як, Магдо, помирився Іван зі своєю?
— Звідки мені знати? Спитайся! — відрубала та.
Жінка знизала плечима.
— Що ти за людина!
Магдалина пропустила це повз вуха.
А в Марії довго нічого не виходило. Земля засохла, доводилось щосили гупати мотикою. Спина від того гупання геть заніміла, але Марія не могла ж відставати від усіх. Їй було дуже соромно, що вона така невміла. Кошики з картоплею обривали руки, піт заливав очі. Марія досі не знала, що таке робота. Десь під вечір вони її закінчать, і завтра Марія поїде додому. Вона відчувала справжню радість від того, що мішки потроху порожніють і дорога до річки стає коротшою. Все-таки вона проживе хоч один день немарно, не так, як усі інші, — в безконечному лежанні й наріканнях на нудоту і самотність. Треба будь-що позбавитись комплексу неповноцінності! Цей лозунг геть розвеселив Марію. І, головне, додав їй енергії. Прекрасний девіз, просто геніальний!
Марія так запрацювала, ніби від її праці залежало спасіння цілого світу. Не помічала нічого навколо себе, не чула розмов. Кидала картоплини у суху розворушену землю, загортаючи їх мало не руками, і знову йшла до мішків по нові. Аж наче боялась, що хтось відбере в неї мотику й примусить покинути роботу, котра просто п’янила її своєю необхідністю, святістю.
Вони скінчили садити картоплю, залишивши після себе рівне, посічене мотиками поле і спорожнілі мішки.
Жінки покинули їх на межі й пішли купатися до річки. Небо зачервонілось на заході, й останні промені сонця сліпили очі.