Марія не витримала і собі побігла до води. Занурила в потік шкарубкі руки й аж затремтіла від насолоди. Земля легко змивалась, майже не бруднячи швидку прозору воду. Пальці ставали знову білими, напівпрозорими, тільки на долонях залишились маленькі пекучі пухирці.
Марія роздягнулась і побігла туди, де, їй здавалося, вода була глибша. Побігла, власне, не те, пострибала по гострих камінцях, ойкаючи від болю. Замочила спочатку ноги, а потім зсунулась з берега у темну вже глибінь. Пронизливий холод обпалив їй тіло, але майже одразу його змінило блаженство, від якого втома щезла, ніби й не було цілоденної важкої роботи.
Марія розкидала навколо себе бризки, хлюпалась, мов каченя, весело сміялась… Коли нарешті помітила, як насуваються сутінки, схаменулась і з острахом озирнулась на берег. Нікого на березі не було, тільки Магдалина, присівши навпочіпки, милась.
— Не можу в бруді навіть одного дня побути. Нема чим дихати… — Зніяковіла вона, прикривши голі груди рукою.
І від цього тихого голосу, худої згорбленої спини, висхлих грудей, що не знали материнства, повіяло раптом на Марію такою безнадійністю, такою самотністю, що в неї боляче стиснулось серце і їй подумалось:
«Боже, кому вона потрібна!..»
Марія швидко одягнулась, і вони мовчки пішли додому. Темрява щораз густішала, аж ніби давила на неї, заважала дихати. Гарячий піт виступав на чолі.
В одну мить світ шалено закрутився разом з Марією, розбивши на друзки всю хитромудрість її дотеперішнього існування.
Вона йшла, як сліпа, позаду Магдалини, в темряві чорні примари чіплялись за ноги, і, коли вони опинились перед хатою з освітленим вікном, Марія відчула, що сили в неї не залишилось ні краплини.
— Ой, а я вже переживала, де ви пропадали!.. — зустріла їх на порозі Олена.
В хаті за столом вже сиділи ті жінки, що допомагали на полі, й дід, котрий підвозив картоплю.
Марія нічого не хотіла на світі, тільки б заснути, але її посадили за стіл і примусили навіть випити півкелишка самогонки. Вона пробувала їсти, але кожен шматок ковтала через силу, перебуваючи в якомусь оціпенінні.
Серед жартів, сміху хтось постукав у двері.
— Можна, можна! — весело гукнула підпила Олена.
Ввійшов немолодий уже чоловік в чистій білій сорочці з короткими рукавами.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Добрий вечір!
— Сідай, Петре!
— Та я на хвильку… Касю, — звернувся він до жінки, що сиділа поруч Марії. — Ходи додому. Треба січки нарізати корові…
— Йой, Петрусю, бігме, так-єм наробилася, що по світі ходити не можу! Хоч бери мене на плечі… — несподівано писклявим голосом затягнула та.
— Нема на тебе доброго бука, — буркнув чоловік. — Встидалася б, стара баба…
Жінки ховали лукаві посмішки.
— Йди, йди, Петрусю, я зараз.
— Дивись, щоб я вдруге не йшов!..
Коли за ним зачинились двері, жінка розреготалася… аж хустка сповзла на шию.
— Слава богу! Баба з воза, коням легше! Мені десь січка в голові. Сам наріже… «Ой п’яна я, п’яна!» — заспівала вона.
Навіть Марія посміхнулась. Але коли глянула на Магдалину, то розгублено кліпнула очима. Та сиділа похмура й невдоволена, осудливо підібгавши губи.
Їхні очі зустрілись, і Магдалина сказала раптом несподівано лагідно:
— Може б, ти, доньцю, пішла спати! Змучилася, певно, за день. Завтра поїдемо зрана…
10. Кінець
І поринула Магдалина в спогади. Як, було, не чула під собою землі. Ходила ніби свята, легко й гордо. Не могла насититись любов’ю після довгих років самотності, забула про обережність. Додому верталась часто під ранок, але сну не було — лише якесь щасливе марення. Тепер прийшла черга сестрі плакати ночами. Магдалина цього не бачила. Їй не треба було того бачити.
Петро називав її царівною, хотів сховати подалі від людського поговору чи, може, був трохи наляканий нестямним спалахом її першої і єдиної любові. Але й сам ходив хмільний, бо надворі ясним світлим вогнем палала весна і сонце пригрівало дедалі щедріше.
Сходилися вони в лісі, коли вже починало смеркати. Магдалина, забувши про все на світі, обвивала його, тремтіла від жаги й оп’яніло падала в солодке бентежне провалля.
«Звідки ти така взялася?» — питав її зчудовано Петро.
Не знала Магдалина, що з нею робиться. Настала така пора.
Втомлена, поклавши голову на Петрову руку, беззвучно молилася, щоб бог подарував їй дитя, щоб стала вона жінкою, а не відцвіла пустоцвітом. Бо так споконвік велося, що жінка має нести в собі сім’я нового життя, що найбільший гріх і найбільша кара, коли її лоно безплідне й порожнє…
Петро гладив її по голові, наче маленьку, і казав, що ось побудує хату і вони заживуть разом. Він всю війну мріяв мати сім’ю, дітей.
А якось їй приснився сон… Ніби в хаті повно малесеньких дітей, голеньких, біленьких. Одні плачуть, другі агукають: і на печі, і в колисці, і коло неї повнісінько. Їй аж страшно — що вона з ними має робити? І тут хтось стукає в двері. Магдалина перелякана, хоче їх поховати, але ніяк не може. Діти не даються їй до рук, вислизають. А за вікном раптом як закричить страшний голос: «Злодійка, наших дітей покрала?..»
Магдалина прокинулася уся в сльозах і довго не могла заспокоїтись. Розповіла сон Петрові, але той засміявся: «Хто про що думає, тому те й сниться».
Десь через тиждень Магдалині зробилось недобре. Цілий день її нудило. «Боже, — завмерла вона радісно: — Невже? Зглянувся бог на її, молитви. Нарешті!»
Ледве дочекалась вечора. Петро страшенно зрадів. Одразу повірив. А Магдалині, може, вперше спало на думку, що щастя ото ненадовго, бо доля ніколи її не тішила. Не захотіла себе дурити завчасу: зібралась ніби за покупками в місто, а сама пішла' до лікаря. Вийшла звідти бліда як смерть. Брела по вулиці сама не знала куди.
Дома лягла, відвернувши лице до стіни, і так пролежала цілий день. Тільки попросила переказати Петрові, що хвора. А коли сестра поставила коло неї мисочку з ранніми черешнями, яку той передав, Магдалина зціпила зуби, щоб не застогнати.
Лікар сказав: «Голубонько, звідки ви взяли, що у вас буде дитина? Де ви ухитрились надірватись? Раніше треба було думати про майбутніх дітей, раніше. Тут сам господь-бог нічим не зарадить. Так, співчуваю вам, дорогенька, але…» Старий уже, геть сивий той лікар. Тільки руками розвів. А Магдалина мовчки зібралась, пішла. Вже надворі її наздогнала медсестра і віддала сумку.
Другого дня бачили люди Магдалину з Петром коло бригади. Сиділи разом на пагорбі й довго про щось говорили. А потім розійшлися, як чужі, Петро вернувся до роботи аж сірий з лиця, сам не свій.
Нічим не докоряв Магдалині, ані словечком. Тільки попросив: «Почекай трохи, може, я відійду…»
Коли він почав пити, Магдалина й на очі йому боялась показатись. Не так Петра, як людської ослави боялась. Різне тоді балакали про неї. Вороги раділи, насміхались з чужої біди.
А Магдалина дотлівала потроху. Вечорами пересиджувала сама в хаті, скулившись, як мишка, коло вікна.
Одного такого вечора прийшов Петро. Вона лише глянула зацьковано: «З чим прийшов?» Петро наблизився до неї, дихнув перегаром самогонним і зовсім не по-злому сказав: «Ну, що будемо робити?»
Магдалина заплакала. «Думав сім’ю мати, хату… От вона, собача жизнь!..»
Петро брудно вилаявся, і за кожним його словом з Магдалини ніби витікала по краплі кров.
«Не муч мене, йди…» — попросила вона. «Ех, думаєш, я жінки собі не найду, сина не буду мати?» — «Будеш, Петрусю, будеш мати… — без пам’яті шепотіла Магдалина. — Чого ж прийшов?» — «До тебе!»
Петро відірвав її од столу, шарпнув грубо до себе. І вона не мала сили боронитись. На якусь мить сама відчайдушно припала до нього, знаючи, що це все востаннє, на цьому — кінець. І так само швидко зів’яла, ослабла… І з очей линули бабські сльози.
— Ти ось що, — зітхнув Петро. — Не плач. Я до тебе знаєш який ішов. Думав, уб’ю. Мені тут такого наговорили, що я вже повірив було. Та не в тім річ. Якби ти мені дитину народила, на руках носив би. А так сама посуди: ти мені більше, ніж коханка, не можеш бути. Не гнівайся…