Він вийшов. Скрипнула хвіртка. Магдалина стояла нерухомо в цілковитій темряві.
Темрява потроху розсіювалась: виразно проступали обриси вікна. Згодом по шибках вдарили перші краплини дощу.
11. Ніч
Настала ніч. Біль, що цілий день гніздився глибоко всередині, кинувся гризти її з подвоєною силою.
Магдалина лежала рівна, як дошка, на ліжку, вкрившись самим лише простирадлом, і не зводила очей з сірого отвору вікна.
Якби можна отак лежати, притуливши руку до пекучого місця, лежати й не ворушитись, щоб жоден звук не долинав знадвору, щоб не різав очі жоден промінчик світла, біль потроху б стихав.
Якби долежати до ранку, задрімати трохи…
Та це… Проїжджають машини, світять фарами, і здригається цілий дім. Тіло німіє, вкривається липким потом. Нема чим дихати…
І Магдалина виповзає на балкон, опускається на стілець.
Ніби легше. Вільніше якось. Вона сидить довго, доки не відчуває, що змерзла. Спина клякне від холоду, і Магдалина мусить знову лягати.
І так всю ніч. Гризе хробак якийсь, гризе, гризе… Від випитих порошків гірко в роті.
Магдалина пробує ходити по кімнаті; взад-вперед, взад-вперед. Скрипить підлога під її ногами, і скрип той чує крізь сон Марія. Добре знаючи, що він означає, вона на якусь мить прокидається і намагається, борючись зі сном, спитати, чи не треба хазяйці чогось, може, викликати швидку допомогу. Але, здебільшого, їй вдається тільки повторити в думці наболіле. «…Йой, нащо мені та лікарня! Їм, як щось заболить в чоловіка, тільки зразу за ніж, аби різати. Ох, боже мій, чи втихне та холєра, чи ні! Хоч на хвилинку одну. Нема спокіння. Коби завтра діждати, піду в ліс по тоту травицю. Цвіт не брати, коріння не брати, стебло саме з листочками, як у кропу, лише не пахне.
Доки була на роботі, силу мала. Прийшла додому, побігла ще в магазин чи на базар, а потім до півночі за шиттям сиділа. Хоч то робота не така, як в селі, але й там також треба вміти і руками, і головою.
Бувало, хворіла і то тяжко, але розворушилась, побігла туди-сюди, та й забула про болячку. Нічого не вартий чоловік без роботи. Нудиться, нудиться, то й шукає собі якої напасті.
Трималась, трималась, а як пішла на пенсію, то вже все. Поки вилізе по сходах до квартири, весь дух випре. Добре, що воду хоч не треба нести — все є: і газ і вода. Та й тепло взимку.
Диви, які вони мудрі! Йди в лікарню. Запаніла я щось дуже…»
Так заспокоює себе Магдалина кожної ночі. На ранок встає аж чорна від безсоння. Подивилась якось в дзеркало — скелет, стара баба. Хоч в труну клади.
Посміхнулась з того, правда, але як… Ніби хтось по щоці вдарив, а вона, оком не зморгнувши, ще й другу підставила.
Ще далеко до сходу сонця. Рідко коли прошмигне вулицею машина, освітить перед собою дорогу. А потім знову мертва тиша.
І від тієї тиші кімната з сірим квадратом вікна нагадує чимось могилу. Лежить Магдалина на твердому ліжку, чекає ранку, щоб розворушити затерпле тіло в якій-небудь роботі.
Спить Марія, дихає легко й спокійно. Мабуть, сниться їй гарний сон, після якого краще не прокидатись.
12. Падіння
Все змінюється навколо мене, а я залишаюся непорушною в цьому просторі. Я просто пристосувалась до людей, які вміють і не вміють жити, але їх багато і в них стільки спільного між собою, що вони рухаються єдиним потоком.
А я стою на місці. І нічого не роблю. Змінююсь тільки в часі, тобто він мене змінює. Тільки тепер я помітила, скільки втратила через цю нерухомість.
Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.
Я побачила себе через два десятки років уже в іншому дзеркалі, побачила, холонучи від страху, то сліди старіння, зморшки, втому і все те, від чого я мала б повірити, що залишається зовсім небагато часу і він мине швидше, ніж знову набуду здатності рухатися, хоча б і в невідворотний бік.
Люди, котрих я часто не вважала за людей, поспішають і ніколи не запізнюються. Встигають, як і п’ятдесят, сто років тому, садити в землю картоплю, виховувати дітей, виплакувати очі над каліками і п’яницями.
Це вони змінюються, але мені з того мало втіхи, бо моє замилування, замилування міської білоручки простими селянськими 'жіночками і чоловіками, — неминуче лицемірство. Я чужа їм. Вони проходять повз мене, як і ті ситі сноби, що навісніють від обожнення речей.
Тепер я піду до Магдалини в лікарню, у палату на другому поверсі, звідки видно зелень, квіти, небо і все на світі. Є ще істоти нещасніші за мене. Може, Магдалина не усвідомлює, але вона безнадійно нещасна. І я швидше помру, ніж зазнаю цього жаху старості, безпросвітного і самотнього скніння.
Ось я підведусь з ліжка, одягнусь і піду. Руки в мене міцні, ноги сильні, тіло молоде й гнучке. Я можу рухатись: бігти, стрибати, плавати в річці. Мені ніхто не заважає робити, що заманеться.
Магдалина дуже рада, як мене бачить, довго дякує за відвідини, жартує, що геть розлінилась. Але її лице з темними плямами під очима, а найдужче ці безпомічні сухі руки на білому лікарняному тлі, — страшно на них дивитись.
Я намагаюсь пробути біля неї якнайдовше, балакаю без угаву, тільки б хоч на хвилину відтягнути її од цього жахливого самотнього вечора й ночі, котрі обов’язково настануть. Бо сама ніби опинилась на її місці. Мені здається, що я не вирвусь ніколи з цієї палати, отруюсь лікарняним запахом…
Нарешті мене випроваджують з палати. Якби можна було, то я побігла б щодуху, аби швидше вхопити свіжого повітря.
На мить у мене виникає безглузде бажання піти до лісу, хоча вже вечір. Чому я раніше могла собі таке дозволити?
Ну, що ж… Додому, так додому. Спати. Мені хочеться завити. День у день одне й те саме. Чотири стіни, дзвоник сміттяра і спання. Останнім часом в мене дивне передчуття: ніби хтось повинен прийти. Зрештою, це тому, що я тепер живу сама і ніяк не можу звикнути до цього. Кошеня, коли потепліло надворі, втекло кудись і вже цілий тиждень не з’являється. Прийшов би хоч Дмитро. Більше ніхто не знає про моє існування.
І він приходить. Коли я вже нікого не чекаю. Пізно ввечері. Худий, засмаглий, обстрижений, тільки очі світяться.
— Я дуже страшний? Чого ви так дивитеся?
— Та ні… Просто я вас не сподівалась. Думала, що ви в армії.
— Відпустили. Набувся вже.
Він переступає поріг, і я мить якусь задкую від дверей.
— Додому не встиг. Автобус перед самим носом втік. То я у вас переночую.
— Як-то в нас? — перелякано дивлюся на нього.
— А тітка де?
— В лікарні… Ви хіба не знаєте?
— Господи, що таке? Я думав, удома…
Я розгублено стою в коридорі.
— М-да. Такі-то діла… То я піду, може, дружок прийме.
Але не йде. Я боюсь підняти очі й мовчу.
— То я піду.
Я переводжу погляд кудись на стіну.
— А вам не страшно самій?
— Ні.
Мій голос здригається, і я кажу це слово якось неприродно бадьоро.
— Добре, то я пішов. Добраніч!
— Добраніч!
Дивний він сьогодні. Навіть не жартує.
Але він іде. Я зачиняю двері, повертаю ключ в замку…
Ну й вигляд у мене! Капці не на ту ногу, голова розкуйовджена. Гудзики на халаті тримаються на чесному слові.
І я ні з того ні з сього сміюся. Вголос. Як остання ідіотка. Уявляю, як би він зрадів, коли б я його залишила ночувати.
— Ха-ха-ха!
Гашу світло і вкладаюсь спати. Але від цього не перестаю сміятись. Сміюсь, доки з горла не починають вириватись підозрілі силувані звуки.
Так я лежу довго, і, як тільки заплющу очі, руки мої ніби одриваються від тіла і летять кудись в порожнечу, шукаючи невідомого кого…