Це настільки нестерпно, що я змушена знову засвітити світло і взяти до рук книжку. Я бачу сторінки, рядки, але ніяк не можу осягнути прочитане.
І тут знову дзвонять. Я здригаюсь від несподіванки. Встаю, обережно підходжу до вимикача, але безсило опускаю руки. Навіщо?
Дмитро щось говорить про дружка, котрого нема вдома, про те, що він уже на ногах не стоїть, що голодний, як дідько.
Я мовчки заводжу його на кухню, викладаю на стіл все, що є їстівного в хаті, ставлю чайник і йду спати. Накриваюсь з головою, щосили заплющую очі. Навколо темрява і стукіт серця. Я ще глибше закутуюсь у ковдру, але щось брутальне й нудотне наростає в мені з кожною хвилиною. Дотик до плеча пронизує мене наскрізь. Я кричу, втрачаючи останні сили, відштовхуючи від себе чуже тіло, котре повільно і невблаганно знищує мене. Інстинктивно повторюю те, що якимись темними силами закладене в кожній жінці, ні на мить не скоряючись і до кінця усвідомлюючи глибину і солодкість свого падіння…
13. Аристократка духу
Був ранок після цієї жахливої ночі, й Марія перша згадала все, що сталось між нею і Дмитром. Кімната вразила її своєю вбогістю. Сонце не приховувало жодної подряпини, жодної пилинки, жодної зсунутої з місця речі.
Марії несила було дивитись на цей безлад. Вона одвернулась до стінки й заплакала від усвідомлення свого жалюгідного становища, боялася, що Дмитро ось-ось прокинеться й гляне на неї тверезими очима. Вона зіщулилась, відчувши, як він безтямно роззирається по стінах, як його уже просвітлілий погляд переходить на неї.
Дмитро легко відірвав її од стіни, міцно стиснув у обіймах, але, побачивши залите слізьми обличчя, одразу випустив з рук, і вона зібгалася в клубок, готова кожної миті вибухнути плачем.
— Ти чого, Марійко?
— Іди геть!
— Чого? Я той… я не думав. На мене щось найшло. Та я хоч зараз… Давай подамо заяву…
Від його винуватого голосу Марія ще гірше заплакала.
— Не бійся. Я той… Я так само. Я тебе візьму, не бійся.
Він знову притягнув її до себе, Марія розсміялась.
— Не треба! Навіщо ти мені здався?
Від несподіванки Дмитро випустив її з обіймів.
— Інтересна ти дівчина! Ти що, завжди так робиш?
Марія швидко опанувала себе і з цинічною міною пояснила:
— Бачиш, це для мене не трагедія. Тобі цього не збагнути.
— Овва! А чого тоді плакала?
— Так, — здвигнула плечима Марія. — Хіба тобі не все одно? Можеш забиратися!
Вона зблідла. Сльози знову підступили до очей.
— Не муч мене, дай спокій… Я більше не витримаю. Якби ти не прийшов, все було б добре… — Вона затулила лице руками, ніби в поганому кінофільмі. — Що я плету, боже, що я плету…
— Та перестань, мала… — Дмитро погладив її по плечу. — Мала, чуєш, не плач… Ніхто не буде знати, що я тут ночував…
— Йди вже… Тебе дома ждуть, — зітхнула Марія. — Іди!
Коли він одягнувся, Марія натягнула халат і вийшла за ним в коридор.
— Простудишся, мала…
Вона вперто дивилася кудись вбік.
— Ну все, я пішов.
Марія вичавила з себе усмішку.
Дмитро наблизився до неї і поцілував. Та це не був той поцілунок, якого вона чекала, а жорстокий, тріумфуючий, котрий тільки на мить відігнав оціпеніння, але продовжив те, що вона хотіла обірвати.
14. «Аристократка духу»
(Продовження)
Н. вважав би Дмитра за об’єкт її насолоди, не більше. Але Марію це не вельми тішило.
Вона тепер нізащо не повірила б, що можна розважатись таким чином. Найбільше її гнітила нездатність поставити все на свої місця.
Марія хотіла визволення, а тепер веде себе, як остання неперебірлива дівка. А чи хотіла вона його взагалі! У неї було єдине бажання — народити дитину. І все. Зараз навіть смішно. Плоть її сита, спить без кошмарів і галюцинацій, ходить на роботу. Магдалина ще не скоро вийде з лікарні… В перші дні вона терзала себе за ту ніч, котра ніби закувала її в тенета. Єдина втіха, що, по правді кажучи, зневага нікчемних людців ніколи Марії особливо не засмучувала.
Але Дмитро не належав до цих жалюгідних самовдоволених тварюк, інакше б вона ніколи не розчинила перед ним двері. Вони просто існували на поштивій відстані одне від одного, і це їй навіть подобалось. Вночі вони переступали цю відстань в цілковитій згоді і ранком знову розходились.
Марія стала достобіса самовпевненою. Їй давно уже так добре не велося. Ніяких розмов, ніяких взаємних претензій у них з Дмитром не виникало. Марія почувала себе сімнадцятирічним дівчам, трохи легковажним, дурненьким. Таким все прощають.
Їй справді було добре з Дмитром. Світ навколо мінився яскравими барвами: дозрівали черешні в садах, пнулася вгору буйна зелень трави і дерев, сонце іскрилося в кожному вікні, в кожній квітці, теплі дощі спадали світлими струменями з дахів. Все жило, палахкотіло, рвалось на волю. Якщо раніше спека пригнічувала Марію, робила інертною, безсилою, то тепер сонце вливало їй у кров своє тепло.
Тепер Марія не чекала, коли Дмитро повернеться з роботи. Виходила йому назустріч. Вона боялась залишатись сама в квартирі. По вулиці вони йшли разом, але в дім заходили поодинці, наче чужі. Видавалося, що так буде краще.
У неділю вони йшли в кіно або в ліс, хоч там було не так затишно й безпечно, як у чотирьох стінах. Потреба розважитись все ж існувала. В їхніх стосунках могла запанувати одноманітність. Для Марії таке життя ще не втратило гостроти і привабливості, але Дмитро любив бувати на людях, в компанії. Зрештою, двадцять чотири роки для хлопця — вік ще не зрілий.
Та одного прекрасного дня Марія розсердилась. Як завжди вийшла зустрічати Дмитра після роботи, але його не було. Вона покружляла ще з півгодини по місту і сердита повернулась додому, придумуючи кару. Роздратування змінилось неспокоєм. Врешті-решт, де він так затримується?
Дмитро з’явився аж о десятій годині, і то не сам. Привів із собою якогось засмальцьованого п’яненького типа.
Марії це не вельми сподобалось. Вона гостро зиркнула на Дмитра, і той знічено промимрив:
— Ми тихенько, тихенько…
Марія стенула плечима і пішла до себе в кімнату.
— Марійко, — просунув у двері голову Дмитро. — Може, ти з нами посидиш?
— Ні!
— Дружок мій, розумієш… Познайомитись з тобою хотів. Ніяково було відмовити. Він той… скоро піде.
— Ти теж підеш…
— Що, що?.. — насторожився Дмитро. — Ну, не гнівайся! Розумієш, дружок мій. Хлопець простий, не вчений… Пішли, випили по старій пам’яті. Буває. Але я не п’яний…
— Дай мені спокій! Я тебе бачити не хочу! — зітхнула Марія. — І твого дружка так само…
— Дімко! — закричав з кухні той його дружок.
Марія встала і рішуче попрямувала до кухні.
Дружок сидів за столом і чистив копчену рибу. На плитці грівся чайник.
— Звиняюсь, чайку захотілось… — розгублено закліпав він очима.
Це виглядало так комічно, що Марія не могла втриматись від сміху.
— Та не турбуйтеся… — замахав він руками, коли Марія виклала на стіл масло й ковбасу. — Я ось рибки поїм, зап’ю чаєм.
— Їжте вже…
— Дімко! — крикнув той зраділо. — Я що тобі казав! Люди все зрозуміють…
Марія сиділа, підперши рукою щоку, дивилась, як Дмитро з дружком знищують їжу, і посміхалась.
— Може, той… ради знайомства по пляшку збігати? — запропонував дружок.
— Та ви їжте, їжте… — злукавила Марія.
«От чудо-юдо! — подумала вона. — Немите, обшарпане, а очі так і бігають, де б знайти що випити. Ну, цей номер в тебе не пройде! А Дмитро, як щеня побите, ладний руки мені лизати, щоб не образила приятеля!»
— Дімко, а весілля коли? Випити хочеться страх! — защебетав дружок, приязно підморгуючи Марії. — Мене не забудьте покликати!
— Факт, що покличу! Правда, Марійко? — Дмитро обняв її за шию й притягнув до себе.