Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, це був автопортрет.
«Примітивізм, відлуння диких інстинктів, — сказала Сорока, котра була палкою прихильницею абстракціонізму. — Це зараз не модно. Надто грубо. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі, але, коли б ти приборкав свої дикі інстинкти, я познайомила б тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті гудзики. Він навчив би тебе спочатку правил хорошого тону. Без цього не проживеш, навіть у лісі… А згодом…» — Сорока багатообіцяюче закотила очі.
«Я якраз хотів показати відлуння диких інстинктів, — не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько і, скромно зітхнувши, додав: — Мені здається, що в мені досі жили два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері».
«Оце страховисько, — обурилась Сорока, — здатне хіба роз’ятрити кровожерність наших лісових обивателів. Мистецтво, о, мистецтво — це сама одухотвореність і краса! До речі, минулого разу я собі отруїла шлунок тельбушками. Може, цих твоїх курей годують не так, як слід. Ти — краще б потурбувався про своїх підлеглих, ніж…»
Сорока не доказала своєї фрази. Вона не збиралась втрачати авторитет навіть у такого бездарного художника, як лис.
Одного прекрасного дня Мацько її загриз. Але про це ми розповімо пізніше. Все одно, нема куди квапитись. Як любить говорити наш лис: «Ще встигну до зими».
Розділ III,
Лялечка крізь сон почув, як його поцілувала мама, але не міг розплющити очей і тільки згодом, коли прокинувся, згадав, що мама поїхала з дядею Володею на море. Але не заплакав, а встав і пішов у своїй піжамці надвір. Не треба було спускатися з четвертого поверху, щоб потрапити на вулицю, коли тобі заманеться. Це дуже подобалось хлопцеві. Він зупинився перед великим кущем з білими квітами, спробував відламати одну гілочку, але гілочка виявилася довгою і гнучкою, ніяк не хотіла піддаватись. Коли Лялечка нарешті відкрутив її, то квітки пом’ялися і зовсім не пахли.
Лялечка наступив на край бляшанки з водою і замочив ногу. В ту ж мить почулося тихе, але настирливе дзижчання. Щось кружляло навколо хлопцевої голови, неухильно наближаючись. «Або муха, або бджола», — вирішив він, але не став придивлятись і втік до хати.
У хаті сичала кухня, заставлена каструлями, а біля столу сидів дід і снідав. Бабці не було. Лялечка бачив тільки дідову спину. Він хвильку постояв на порозі, а тоді тихенько вийшов.
Діда він побоювався. Той любив спати і щоб навколо було тихо. Лялечці, ще коли він приїжджав сюди з мамою, не раз перепадало від діда.
Хлопчик сів на сходах і став чекати бабцю. Довго, ясна річ, він не міг чекати. Пороздивлявшись довкола, Лялечка згадав, що зараз він би міг бавитися у садку з усіма дітьми, і розплакався. Може, бабця поїхала теж на море? Залишила його самого з дідом.
Та тут надійшла звідкись бабця, і малий, все ще схлипуючи, обняв її за шию.
— Дурненький мій, чого ти плачеш? — гладила його бабця. — Ти вже великий хлопчик. П’ять рочків маєш. Ходи, я дам тобі машину, будеш у шофера бавитись. А я тим часом тобі сніданок приготую.
Лялечка неохоче взяв іграшковий автомобіль і разок проїхав з ним подвір’ям. Згодом повернув назад. На третій раз йому це набридло. Він підняв голову і угледів перед собою діда. Той усміхався:
— Молодець, Олежку, молодець! Приїде мама, я їй розкажу, як ти у нас гарно бавився. Ану, давай ще раз!
Лялечка ще разок слухняно проїхав машиною по подвір’ї, обминаючи камінці, як справжній шофер, і, коли хвацько гальмував біля сходів, то уже не бачив дідових ніг. І сам дід кудись зник.
— Фе, який великий, а тримається бабиної спідниці! А в мене такий самий хлопець, як ти, вдома. Хочеш з ним бавитися?
— А він що, хворий, що не пішов у садок? — запитав Лялечка.
— Боже борони! Пек на пек! Здоровий, як огірочок. Цілу миску борщу нині стер за одним махом.
— A-а, то в нього мама поїхала на море!
Сусідка закліпала очима:
— Ви щось розумієте, що він говорить?
— Він вам наговорить! — Махнула рукою бабця. — В місті ходив у садок, то думає, що в селі так само.
— А я думаю, чого він у вас бліденький. А то садок… Ну як, підеш, Олежку, бавитися з моїм?
— Піду. А у вас є собачка?
— Пес? Аякже! Але ти не бійся, він припнутий…
— Та я не боюсь. У мене в садку цілих п’ять собак живе і аж десять котів!
—..Господи! — перехрестилася сусідка. — Бідні ж ваші голівоньки. — І посміхнулась до бабці.
Хлопчик взяв її за руку, і вони пішли до хвіртки.
— А ще знаєте, що у нас в садку є? Такий великий-великий трактор. Я одного разу як сів на нього, як поїхав, як розігнався, а потім — бах! — і наїхав на паркан.
— Йой, що ти кажеш?! — перелякалась жінка. — Тебе ж могло скалічити!
— Hi! — хитнув Лялечка головою. — Я як розверну-увся!
На подвір’ї Лялечка побачив двох хлопчиків, котрі бавились у футбол. Один, вищий за Лялечку, він одразу йому сподобався, стояв на одних воротах. Другий, менший, весь час витирав рукавом зашмарканого носа. За ворота правили два камінці. Хлопці по черзі били по м’ячу і кричали.
— Бабо! — зраділо повідомив вищий. — Я забив уже вісім голів!
Побачивши Лялечку, він замовк і став прискіпливо розглядати.
— Ото маєте, хлопці, Олежка. Бавтеся з ним, і щоб мені не бились…
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився услід бабі вищий і додав; — Краба-раба-жаба!
Лялечка несміливо наблизився до нього і сказав:
— А моя мама поїхала на море, а мене привезла сюди. А ви що, не ходите в садок?
— Мо-мо-море, момо-море! — засміявся хлопець. — А мій тато возить людей в авто-авто-бу-у-сі!
Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.
— Тікаймо! — крикнув менший і перший кинувся за хату.
— Бачиш! — гордо сказав вищий. — Отож-то!
Він швиденько видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився вниз.
— На, бери!
Лялечка взяв одне зелене яблуко, надкусив, але побоявся виплюнути, хоч яблуко було страшенно кисле.
— А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш — і стріляє.
У меншого захоплено спалахнули очі.
— Принеси! — сказав вищий.
— Бабцю, дай мені мою машину! — прибіг захеканий Лялечка додому.
Бабця якраз прала.
— Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.
— Дай! — тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.
— Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! — строго сказала бабця і облишила прання. — Чекай, я мамі напишу!
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився Лялечка і хотів втекти, але йому за всяку ціну треба було показати машину хлопцям.
Лялечка зітхнув і сів. Бабця мовчала. Він ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:
— Ба, дай… Хлопці не схочуть зі мною бавитися.
— А будеш мені викривлятися?
— Не буду! — чесно пообіцяв хлопчик.
— То бери, — змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.
Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.
Старшого звали Славком, меншого — Михаськом. Якби Лялечку не забрала бабця на обід, то вони б, напевно, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.
— А що я тобі казала! — вичитувала бабця.
Лялечка сердито мовчав. Він знав, що зараз його заставлять поїсти і покладуть спати.
— А Славко і Михасько теж підуть спати?
— Аякже! — запевнила його бабця. — Поспите і знов підете бавитися.