— Йди, йди… — підтримав бабу лісник. — А як лис знову прийде на горище, то ти мені скажи. Я теж з ним порозмовляю. Добре?
— Добре, — погодився Лялечка. — Тільки ви йому ніякої кривди не робіть.
— Та вже не буду… То ж не простий лис, а художник. Йди, хлопче, я ще тут з твоєю бабою трохи побалакаю.
Лялечка не хотів іти, але пішов. Сів на порозі, дивився, чи люди хліб несуть. Лісник невдовзі вийшов.
— Діду, візьміть мене до лісу! — причепився до нього Лялечка.
Лісник погладив його по голові:
— Взяв би, та баба тебе не пустить. Може, колись її впросимо… А ти чого тут сидиш? Чого з дітьми не бавишся?
— Та… — скривився Лялечка і хотів було уже сказати чого, але тут надійшла баба.
…Лис з’явився вночі, коли вже всі, крім Лялечки, спали. Пошкрібся лапою в шибку, і Лялечка йому відчинив. На небі було дуже багато зірок, і хлопець добре бачив Мацька.
— Який ти гарний! — вигукнув він захоплено.
Ні сліду зеленої фарби не лишилось на золотій шерсті лиса.
— Збирайся хутенько! — сказав Мацько. — Підемо до лісу. Там зараз свято. Карнавал!
— Ой лисику! — зрадів Лялечка. — Як добре, що ти прийшов!
— Швидше! — попросив лис.
Лялечка похапцем натягнув штанці, светрик, взувся в сандалики.
— А тепер лізь через вікно. Тут невисоко, стоїть лавка.
Не встиг Лялечка стати на землю, як лис помчав уперед, кличучи його за собою.
— Ходи швидше! Я тобі по дорозі все розповім, коли вийдемо за село.
Лис біг попереду, а Лялечка — за ним. Дерева кидали тінь на стежку. Лялечка тремтів, — чи то від холоду, чи то від страху, але не скаржився. Вони довго скрадались по вулиці, причому Мацько тиснувся ближче до парканів, а Лялечка йшов посередині. Так вони дісталися аж до річки, котра світлою смугою вирізнялась у темряві. Лис безпомилково знайшов місток, і Лялечка, хоча боявся йти по хистких дошках, заплющив очі і сміливо рушив за Мацьком.
— Ху! — полегшено передихнув лис. — Тепер нема чого боятись! Можна й розповідати.
І Мацько розповів про свій успіх.
— Ой лисику, який ти молодець! — зрадів Лялечка і хотів переповісти розмову з лісником, але лис раптом зупинив його:
— Слухай, на нашому лісовому святі не повинно бути людей. Так що коли хтось поцікавиться, хто ти, кажи, що ти лис, котрий прибрав собі образ людини.
— А ти мене не залишиш? Я боюся…
— Ні, але, на всякий випадок, ти лис. Домовились?
— Ага. Я ще ніколи не був лисом.
— Ти не лис, а людина. Тобто ти лис, але переодягнувся, прибрав образ людини. Але ти не лис. Тьху, геть заплутався!.. А ось уже й ліс. Зараз я тебе виведу на галявину. Там танці в розпалі.
Вони пішли вузенькою стежечкою поміж дерев і невдовзі почули співи, музику, гамір…
Лялечка аж заплющив очі від яскравого світла, а коли очі звикли, став на місці як вкопаний. Нічого подібного він досі не бачив. На величезній галявині кружляли звірята в масках і дивовижних костюмах. У Лялечки в дитячому садку під Новий рік теж влаштовували карнавал, і всі діти в костюмах танцювали з Дідом Морозом навколо ялинки. Але тут було цікавіше: танцювали білки, зайці, вовки, тигри, мавпи, папуги, різні небачені звірі, а посередині галявини стояв дикий кабан, одягнений в людське вбрання і з рушницею. А всі інші навколо нього кружляли.
Лялечка аж засміявся з такого. Звірята кружляли і співали:
Весь час співали одну й ту ж пісеньку.
— Ходи, потанцюємо! — нагадав про себе лис, і вони розірвали коло танцюючих. Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, а другою — Мацька.
Лялечка теж заспівав:
А лис лукаво підморгував і співав тонким голоском:
І все було б добре, якби Мацько не помітив серед танцюючих юну лисичку і не кинувся до неї.
— Куди ти? — перелякано крикнув Лялечка. Та лис уже зник, і коло закружляло ще швидше. «Тигр» вхопив Лялечку за руку. Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний художник забув про нього.
— Де це ти такий костюм собі видряпав? — спитав Лялечку «тигр». — Навіть не вгадаю, що ти за звір.
— Я лис, — відповів навчений хлопець. — Тобто я людина, тобто тільки вдаю з себе людину, а насправді я лис. Але я теж не вгадаю, що ти за звір.
— А я вовк, переодягнений в тигра.
— Вовк? — злякався Лялечка. — Скажи, а вовки не їдять лисів?
— Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки костюм на себе натягнув людський, а ще й по-людському говориш. Де ти раніше був? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але то нічого. Ми тебе ось замість Мілорда поставимо. Страшніше буде, а то всі щось занадто розвеселились. Ніякого страху не почувають… Нічого, завтра я їм покажу! Я, слава богу, не вегетаріанець! Ходімо, лисе!
— Я не хочу! — спробував опиратися лис, тобто Лялечка, але вовк потягнув його на середину до кабанця… — Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов…
Але тут у вовка раптом відвисла з жаху нижня щелепа, а кабанець випустив рушницю. Центр галявини був дуже освітлений.
— Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.
— Людина! Людина! — підхопили всі.
Світло раптово згасло, тільки тупіт і вереск лунали в темряві. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало так страшно, що й не сказати.
— Мамо, мамочко! — заплакав хлопчик. — Лисе, де ти?
Розділ XVIII,
Жінка йшла берегом моря, і хвилі торкались її ніг. Увечері вода зберігала денне тепло, забираючи його від піску і повітря.
Пляж був майже порожній, і на обрії, де небо зустрічалось з морем, догоряла рожева смуга.
Жінка дивилась собі під ноги, коли раптом позад себе почула дзвінкий сміх, але не обернулась. Не звертаючи на неї уваги, берегом моря пробігло двоє: хлопець і дівчина, видно, що нетутешні, незасмаглі, трохи незграбні, страшенно юні. Вони бігли, тримаючись за руки, і довге волосся дівчини маялося на вітрі. Хлопець потягнув її за собою у воду, і сміх, як на такий пізній час, залунав непристойно голосно.
Жінка неквапливо вирвала ноги з теплих хвиль і побрела пляжем до свого одягу. Одягнувшись, вона спроквола пішла поміж кольорових грибків, і лице її не виражало нічого, крім байдужості.
Пляж був відгороджений од міста бетонним муром, попід яким стояло безліч лавочок. Люди сиділи на них і насолоджувались заходом сонця, що сідало просто в море.
Жінка підіймалась сходами нагору, щоб вийти в місто. Обабіч сходів тягнувся піщаний схил, порослий низькою травою. Жінка побачила сліпого, який вперто дерся схилом, допомагаючи собі палицею. Камінці сипались йому з-під ніг, і у їх сухому торохкотінні було щось моторошне, як і в постаті сліпого, що іноді падав на коліна, не втримавшись на крутому схилі.
Жінка зійшла зі сходів і, балансуючи по круглих камінцях, нерішуче наблизилась до сліпого.
— Я вам допоможу!
— Дякую, я сам, — глухо відказав сліпий. Він був зовсім молодий.
— Вибачте, — тихо сказала вона. Їй справді не треба було підходити. Жінка озирнулась, чи хтось за ними не спостерігає. Але ніхто навіть не повернув голови.
В кімнаті вона увімкнула світло і сіла біля столу. Було уже пізно, і її охопив неспокій. Жінка, слухаючи, як хазяйка важко човгає ногами в сусідній кімнаті, здригалась від кожного стуку.
— Чого мені так страшно? — дивувалась жінка. — Що це таке зі мною? Невже щось трапилось?
Їй не вистачало повітря, хоч вікно було розчинене навстіж. Вона тремтіла. Цокочучи зубами, випила заспокійливі таблетки і, лігши горілиць, заплющила очі… Тільки б пережити цю ніч… Почувши знайомий голос, вона швиденько підхопилась і сіла.