Выбрать главу

Значить, сидимо й п’ємо. Даник їсти захотів. Якраз шніцель подали. Взяв він культурно ножа, виделку, а я й собі, як мавпа, той шніцель ножем ріжу. А тут одна з тих дівок як захихоче до свого кавалера: «Диви, село шніцель ножем ріже!»

Тут я вже хотів устати і сказати їй пару теплих слів, а Даник мій побілів, як полотно: «Михайле, не заводься! Тут справді людей нема. Ходімо!» Ну, ми й пішли, хоч було ще рано. Я прихопив півпляшки в кишеню. Шкода лишати. Не на дармові ж куплено. Даник розплатився. Надворі його геть розібрало. Вперся, що хоче на таксі додому приїхати. Ми з ним на одній вулиці живемо, близько від ресторану. Дурний, таксі йому подавай! Дощ почався. Прошу його: «Ходімо!» А він, бачиш, пан: «Я додому пішки не піду! Хоч промокну до нитки, але діждуся машини!»

П’яний, звісно.

«Добре, — кажу, — я сам піду. Завтра на роботу зранку».

Даник ні мур-мур. Далі стоїть, зупиняє машини. Так хто стане перед п’яним? Даник уже вголос почав матюкатись. Я спиняю: «Чи тобі баньки посліпли, чи ти здурів? Заберуть у витверезник, що ти тоді заспіваєш?» Я теж був під газом, але вже не так, аби цирк на вулиці влаштовувати.

Тут якраз над’їхав Бец, завбазою. Чорна «Волга»! Навіть морди не повернув, ніби ми не живі люди, а стовпи придорожні. Ну, Даник скипів… Де він взяв того каменя, не знаю. Скло в момент розлетілося! Я вже далі не дивився. Кричу: «Данику, втікай!» А той стоїть і труситься з люті. Бец спинив машину, але не вилазить. Боїться. Мене він, слава богу, не засік. Я зразу відскочив, став, де темніше. Якби Даник зметикував що й до чого, то дідька ясного знайшли б його! Нащо йому здався той опасистий Бецюга? Такий через тебе переїде, як через місток, і навіть не подивиться.

Розповідь Вови

Кажу я тому піжону культурно: «Вашу даму можна?» А він: «Звідки ти такий взявся? Топай, поки фотографії не зіпсував». Ото, думаю, зв’язалась Надька з барахлом. А ще костюм лавсановий надів. То якийсь чужий був, не з нашого міста. Стою, думаю, що б його сказати. Надька відвернулась, мовчить, хоча б словечко за мене замовила! А той тип: «Чого стоїш? Топай!»

Глянув я на Даника і Михайла, а вони мені моргають. Підмога, мовляв, буде. Молодці хлопці! Махнув їм рукою: не бійтесь, сам справлюсь, й кажу до Надьчиного кавалера: «Отам кореші мої… Один з них три роки в тюрмі відсидів…» А Надька як присне: «Він перший розряд по боксу має!» Тобто той, командировочний… Нацькувати хоче нас. Баби таке люблять. Молодші котрі… А Надьці хіба вісімнадцять стукнуло. Вітер у голові гуляє. Бачу, командировочний уже скис. У нього такий самий розряд по боксу, як і в Надьки. Але для понту гонориться. Каже: «Твоє щастя, що у мене костюм новий, жаль м’яти. І виражайся культурно, бо хана тобі буде…»

Ха, а про фотографію хто сказав? Комік. Чарлі Чаплін! Заливає мені вуха: «Хотів я знати, що ти за птиця. Чи, бува, не піжон. Але бачу, постояти за себе умієш… Дай п’ять!» Взяв я Надьку, пішли танцювати. А вона до мене липне, як муха: «Ой Вовочко, як добре, що ти не злякався! У нього й справді перший розряд по боксу». «Лайно, — кажу, — в нього, а не розряд!» Може, при дамі так і не слід виражатись. Але зло мене взяло, що вона того типа вигороджує. То й кажу: «Щоб я тебе з ним більше не бачив!» А сам чекаю: от візьме та й викине Надька якогось коника. Язиката дівка, зганьбить. «Добре, — каже Надька. — Тільки ради тебе, Вовочко». І так і тулиться.

«Е, — кажу, — ти ці штуки припини! Мала ще…» А вона: «Добре, Вовочко! Ех, знав би ти, як мені життя красивого хочеться! Квартиру з ванною, килим на підлозі… І щоб машина була. А то в автобусі на одній нозі стояти набридло. А я ж красива… Казали мені: «Тобі, Надько, з твоєю зовнішністю хіба по ресторанах та по пляжах розгулювати»".

Засміявся я: «Тобі б з Даником про таке говорити! Йому теж остобісіло по автобусах їздити. Ото була б пара калош! Тільки він на тебе і не подивиться, йому доньки якогось директора треба».

Надька спохмурніла одразу: «Вже й помріяти не можна! А ти хоча б таким жмотом не був. Зводив би колись в ресторан…» — «Нема чого з себе паню корчити! Сама на швейній фабриці працюєш… Скільки ти там заробляєш?» — «На шмотки вистачає». — «А я сто двадцять. А коли б оженився, то дулю би мав. На куриво жінка б по п’ятнадцять копійок раз на два дні давала та ще на пиво раз на місяць». — «Вово, ну хіба можна таке дівчині говорити?» — «Можна! Хай відтепер вчиться копійку берегти». — «Ну й дурний!»

Потанцювали, значить. Кажу я Надьці на прощання:

«Ну, бувай! В суботу я на танці прийду. Подивлюсь, як ти там поводишся». — «А потім що?» От, думаю, язичок. Де вона встигла всього того навчитися?

«Не будь така лукава! Потім, може, почну тебе розуму вчити».

«Потрібний ти мені!»

Ламається Надька. Я й пішов. А хлопці тим часом змились. Другого дня дізнався, що Даник в міліцію потрапив. Знав, у кого каменя кинути, у Беца! Нема того, щоб культурно посидіти та й додому піти, в ліжко.

З нотаток пенсіонера

Вже десять років я на пенсії. Спочатку не знав, де себе подіти, але з часом звик. Що поробиш — старість завжди самотня. І попереду нічого, крім смерті, немає. Добре навчений життям, я можу дати корисну пораду, якщо її хтось потребує в цьому маленькому містечку, де всі всіх знають і де не сховаєш ні бруду, ні порядності. По війні я вчителював, мої учні вже збагнули всі ази життя, давно заспокоїлись і забули формулу сірчаної кислоти. До періодичної системи Менделєєва додалось кілька нових елементів, і я маю приємність згадувати, що саме було в той час, коли вчені їх відкривали. Здебільшого то були незначні події, як-от пожежа чи якийсь сімейний скандал (не мій, звичайно, бо дружина загинула ще у війну). Коли я порівнював ці події з відкриттям елементу, то дуже сміявся. Події ці мене хвилювали більше.

Живу я сам. Маю одну кімнату в старому будинку і проводжу у ній майже весь час, котрого у мене більше ніж треба. Є в мене в Дніпропетровську сестра, молодша на вісім років. І влітку я їжджу до неї в гості, потрапляю в такий же старий будинок, пофарбований у брудно-рожевий колір, але довго не витримую коло її онуків. Надто вже галасливі вони. Як усі старі люди, я дратівливий і надаю значення найменшим їх дурницям. Люблю увечері посидіти на лавочці під будинком, побалакати з такими, як я, пенсіонерами, поганити сучасну молодь. Потім вечеряю, читаю газету і лягаю спати. Мене не вельми мучить безсоння й зовсім не гнітить порожня кімната. Власне, не зовсім порожня, бо хімія і далі є моєю пристрастю, тож різних колбочок, пробірок, тиглів у мене повно. Я сказав «хімія», хоч справжня назва моїх щоденних занять — алхімія. Я прожив важке життя, таївся від усіх, не раз висів на волосині, мене зраджували, але я мовчав. Гадав, що рано чи пізно я поставлю на терези свою мовчанку, бездіяльність, а поряд вистражданий, виболений філософський камінь. Уже тридцять років я його шукаю.

Вічний двигун чи там квадратура круга — речі різні, але примітивні. Вічний двигун шукали ледарі. Пізніше він став порятунком для тих, котрі боялись, щоб їх праправнуки не задихнулись від вихлопних газів і вугільного пилу раніше, ніж помруть з голоду або загинуть у ядерній війні. Благородне заняття, нічого не скажеш, але на добрих намірах, як то мовиться, побудовано пекло. Ну а квадратура круга — це вже спроба зникнути самому, заховатись в п’ятому, ба навіть у шостому вимірі. Найчастіше такі втікачі добігають не дальше божевільні. Ой як я їм співчуваю. Але мої шукання набагато глибші й актуальніші. Тантал перетворював на золото навіть бараняче стегенце. Та й не золото мені потрібне. На відміну від математиків і механіків я маю під собою тверду основу: сто чотири елементи періодичної системи Менделєєва. Я не вишу в повітрі. Мене оточують цілком матеріальні речі, котрі існують незалежно від мене і вперто не хочуть розкривати свої таємниці.

Це загалом надто просто висловлено. Я трохи знаюся на чорній магії, кабалістиці; але в мене нема ні сови, ні черепа на столі, ні згортків-папірусів, і ні в кого не підніметься від жаху волосся на голові, коли він зайде до мене в кімнату. Правда, у мене є кіт, але не чорний, як у всіх алхіміків, а сірий з коричневими смужками і страшний ледар. Звати його Феб, а сусідки кличуть Фібусь, як дітей: Стась, Вітусь. Цього кота мені просто нав’язала Ганна Петрівна з третьої квартири, коли кішка її, може, в десятий раз привела кошенят.