В неділю були ми з Даником на танцях. Клас! Даник підчепив собі дєвочку Віру Кіш. У її батьків машина є. Запросив Віру танцювати. «Ото, — кажу до Свєтки (сусідка моя, вона з кавалером була), — парочка то, що треба!» А вона скривилася: «Фі! Мій Славик на таку й не подивиться!» А я подумала: «Потрібен Вірі той Славик! Ноги криві, ніби десять років на бочці сидів…»
А я танцювала з Вітею Семенюком, Толею Васютою, з одним військовим, він усе питався, чи вмію я грати на гітарі, я йому відказала, що тільки на нервах умію. Сміявся, але більше не запрошував.
Нема в нас порядних хлопців. Нап’ються і поб’ються. Даник про мене не забував. Та я й сама за себе можу постояти. Скільки мені всякого пропонували: і в ресторан, і в машині покататись.
Я Данику розказую усе по дорозі з танців. Регочемось обоє. Боже, якби мама знала! Або керівничка. Не така вже я й дурна. Свєтка з досвідом, двадцять років має. Та я в двадцять років уже давно буду замужем! Свєтка розповідала, які то бувають хлопці. Одружуватися вони не дуже охочі. Буває, й заяву подасть до загсу, щоб домогтися свого, а тоді ту заяву забере. Даник сам каже: «Того ж тобі й даром не треба, з тим боронь боже, а в того тато алкоголік, він і сам п’є. Ти, каже, молода, повеселися, погуляй, але тримай себе в руках».
Як старий, наш Даник… Мама каже, що він гору переверне, а на своєму поставить. Тато в нас не вміє копійку берегти. Якби мама не відбирала в нього зарплати, то я б гола ходила. Моя мама гарно шиє. І сусідів обшиває. Не задаром. Мені таку сукенку на Новий рік пошила з капрону. Матерія не наша, американська, біла в червоні ружі. Спереду декольте. Рукав ліхтариком, по низу зборка. Я ще кулон в Свєтки позичила срібний з червоним камінцем. Всі дівки балділи.
А на той Новий рік хочу пошити брючний костюм. Піджак і кльош. Мама ще не дістала матерії.
9. ХІІ. Я знаю, що некрасива, хоч і відмінниця. Мама каже, що головне — душа. А я думаю, що це неправда. Головне — бути щасливою в особистому житті. А коли ніхто не хоче на тебе дивитися, коли хлопці не запрошують танцювати… Яка користь з того, що математичка ставить мене всім у приклад, а мої твори зачитують перед усім класом?
Мені так соромно про це писати. Мамі ніколи про це не скажу. І дівчатам також — почнуть співчувати. Вони всі злі й брехливі.
Залишається щоденник. Я його від усіх ховаю. Вчора писала, і якраз надійшла мама. Я так почервоніла, що вона погладила мене по голові. Якби вона знала, що я тоді писала! Ой, яка я смішна!
Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.
10. ХІІ. Сьогодні неділя.
Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.
Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.
Мама моя — вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!
Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.
12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.
Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.
І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..
Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.
Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?
Ой, чую кроки! Тато!
Ховаю щоденник…
13. XII. Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» — сказала Ольга Федорівна і відійшла.
Мені так соромно стало перед нею, ніби це я двійку схопила. Дала собі слово, що кожного дня присвячу Соні одну годину. Була в неї. Соня спочатку показала мені свій гардероб, а потім прийшла її мама і вгостила мене чаєм з тістечками.
Що за людина ота Соня! Ні хвилинки не може посидіти спокійно. Я змушена була пригрозити їй, що поскаржуся класному керівнику, то вона вгамувалась.
Пояснила їй одну теорему. Збудіть мене о другій годині ночі, і я розкажу все від «а» до «б». Як чогось не знатиму, то до ранку сидітиму, а вивчу. Соня ж раптом заявила, що в неї розболілась голова.
14. XII. Я не нахаба, але прийшла до Соні і наступного дня. Вона чомусь дуже мені зраділа і потягнула до кімнати. Я зайшла і всміхнулась: там сидів її брат з ще якимось хлопцем!
Ні, не буду про це писати! Словом, я перелякалась і втекла. Соня бігла за мною і реготала, як навіжена. Виявляється, я забула перевзутися. Я більше ніколи до неї не піду!
18. ХІІ. Зараз мені дуже соромно. Яка я дика! Ніхто мені нічого поганого не хотів робити. Все трапилось цілком випадково, і Соня тут ні в чому не винна.
А що, як це навмисне? Не маю з ким навіть порадитись. Щоденник? Але ж це я його пишу і чужих думок там нема.
Соня, здається, декому встигла розповісти про мою поведінку. А може, я помиляюсь?
От усе «може» та й «може»! Коли я нарешті буду знати, як воно є насправді, а не дофантазовувати?! От Соня все знає, не подумаєш, що їй тільки 16 років. З усіма знайде спільну мову, весела…
Дивно, я завжди намагаюсь відшукати в ній щось хороше, щоб принизити себе. І виявляється, що вона розумна, а я дурна.
Не хочу навіть перечитувати написане, щоб не розчаруватись ще більше.
Мама любить повторювати: «Люда у нас ще не вийшла з перехідного віку». Я для неї школярка з бантиком в косах.
Ну, чому я така недобра? Чим більше думаю про себе, тим більше ненавиджу. За це мене ніхто не любитиме. Треба бути доброю, чесною і відвертою, як… як хто? Як Дон-Кіхот!
20. ХІІ. Зустріла на вулиці Сониного брата. У нього гарне ім’я — Данило, а всі його кличуть, як кота, — «Даник». Щось є в ньому від кота, така ж хода, м’яка і насторожена. Ні, він не схожий на інших! Може, я помиляюсь, але він якийсь сильний і навіть гордий.
Він мене не помітив, на щастя. Я дуже боюсь, коли хтось дивиться на мене. До того ж надворі була страшенна грязюка, я геть забризкалась.
А сьогодні… Я зовсім не сподівалась. Мене послала мама до хліб, бо саме привезли свіжий. Наш будинок вікнами виходить якраз на площу, то було видно, як під’їхала машина з хлібом. Прийшла я туди, а там довжелезна-предовжелезна черга. Я дуже не люблю стояти в чергах, але що мала робити? І тут я побачила Данила, тобто Даника… Він допомагав заносити ящики з хлібом і ставити їх на полиці. Соня розповідала, що брат працює шофером. У черзі почали кричати: «Швидше! Швидше!» Знявся страшенний гамір… Мені аж в голові заморочилось. Не знаю, що трапилось, але я раптом облишила все і побігла до дверей. У дверях зіткнулась з Даником. Він сказав: «А, це ти, мала? Теж за хлібом? На, бери!» І тицьнув мені в руки гарячу хлібину. Я так розгубилась, що з тією хлібиною не могла зрушити з місця. Данило взяв мене за плечі й підштовхнув до виходу. Тоді я побігла. Хлібина пекла мені руки, як вогонь. Не знаю, як я домчала додому. Мама дуже перелякалась, коли мене побачила.