Даник надувся. Я йому тоді кажу: «А пам’ятаєш, як ти каменем влучив у скло Бецу?» — «А ти тоді чого в кущах ховався?" — шпигнув мене Даник. «Не в кущах, а в під’їзді…»
Подивились ми один на одного і як розрегочемось… Аж мама прибігли.
Я вже третій рік працюю в гастрономі, звикла, та й додому близько. Перебіжиш дорогу — і вже в хаті. То я на обід не залишаюся в магазині, як інші, а йду поїсти чогось гарячого. Мене сама завідувачка Марія Федорівна жене: «Йди, мала, поїж борщу, бо ще гастрит заробиш на сухому пайку!» Знаю, чого вона мене жене. Не довіряє. Я й сама знаю, що таке зайві очі. Боїться, щоб не видала її. Думає, як молода, то дурна. За ті три роки стільки всього довідалася, що не доведи боже!
Та й знала, на що йду. Після школи не пхалася до інститутів, як інші. Мама в мене кравчиня, тато — шофер. Люди нас добре знають — не раз із біди виручали. Мама зразу сказала: «Йди в торгівлю.
Будеш, як сир в маслі, купатись». Тільки я не знала куди йти — у промтоварний чи в продуктовий. Всюди нібито добре… Пішла в гастроном ученицею. Боже, як було спочатку тяжко! Ніг не чула… Черга як назбирається, аж в очах темно. І все зваж, порахуй. Я математику в школі знала кепсько. То й кричали на мене всі, а найбільше Марія Федорівна. Як я перший рік промучилася! Хотіла кидати, але мама пішла до завідувачки. Поговорила з нею, а та на другий день каже до мене: «Ти чого, мала, не признаєшся, що твоя мама кравчиня?» Якби я знала! Всі діри мною затикали, нікому не могла вгодити. Один день стояла на бакалії, на другий посилають в молочний. Потім ще до риби запруть. Просмердишся тією тюлькою, що по одинадцять копійок сто грамів, аж світ немилий.
А покупці! Як мужчина, то ще нічого. Він не на вагу дивиться, а на тебе. Я ж хоч і ганяла, як той пес, але поправилась на три кілограми. З мужчинами треба культурно обходитися. Не раз прийде якесь п’яне дрантя і набивається в кавалери. Люди сміються, а я так би й уткнула в нього ножа, котрим ковбасу ріжу. Спочатку тікала в підсобку, а потім звикла. Тільки що, кажу: «Зараз міліцію викличу!» Були й такі, що обіцяли пильнувати, як йтиму з роботи. То по мене тато приходив, коли кінчалася зміна.
Найгірше з бабами. Дивиться на тебе, ніби ти їй рубля винна. Не так порахуєш, змішають з болотом. Стоїш, не можеш слова вставити. Я хоч і вважалася в школі язикатою, а тут деколи розгублювалась.
Прийду додому і плачу, що краще йти на завод, де в три зміни працюють, ніж таке терпіти. Поплачу й перестану. Смішно самій стає. Куди я дінуся? І чисто, і тепло, й знайомих повно: «Ганю, тобі курточки на блискавці не треба? Гарні імпортні туфлі привезли, можу тобі залишити…» Ну, як їм не віддячиш?! Я вже сусідам почала відмовляти, бо лише третій рік у магазині. Великого блату не маю. Не довіряє мені завідувачка. Хочеться деколи сказати їй: «Та я своя, Маріє Федорівно, своя! Мені всього треба, бо я молода. А ви бездітна, вам нема кого одягати…» Та хіба я скажу… Гребе кожен, як вміє. Нічого, в мене совість спокійна. Сплю вночі. Обехеесом не дуже мене налякаєш. Гріхів маю не більше, як інші, а може, й менше.
Який у дівчини може бути клопіт? Чоловіка собі знайти. Того зілля для мене поки що вистачає. Весь час на людях. Я ще не кваплюся. Мені важко вгодити. Скільки я вже тих хлопців мала! Але щоб з кимось серйозно, то ще не бувало.
Ой, той уже Даник! Не Даник, а комік! Приходив учора до мене на роботу. Каже: «Зайду, думаю, до тебе. По дорозі. Всюди треба мати приятеля!» Жартує, звісно. Поговорили про те, про се. Питається Даник: «Ну, то коли, мала, заміж виходиш?» — «В суботу!» — «А мене покличеш?» — «А хто ти такий, щоб я тебе кликала?» — «Як хто? Я хліб вожу, а ти його продаєш». — «Та добре, приходь вже…» — «Прийду в суботу. Чекай».
Мені аж страшно стало. Ще справді прийде. Даник такий! Неспроста п’ятнадцять діб у міліції просидів. Ну, я питаю: «А ти коли одружишся?» — «В суботу! Не червоній, мала, не в ту, що ти…» Я йому й кажу: «Не заважай мені працювати!» — «Прочитай, що там у тебе на плакаті написано! — і тиць пальцем у стіну: «Покупці і продавці, будьте взаємно ввічливі!» — «А ти хіба покупець?» — «Аякже! Скільки коштує ота коробка з цукерками?» — «Три п’ятдесят». — «Давай сюди!»
Взяв Даник коробку, заплатив чотири карбованці й заявляє таке:
«Здачі не треба!»
Наздогнала я вже його надворі. Зло мене взяло. Що я, жебрачка? Треба мені тих п’ятдесят копійок.
Данику ніби хто в морду дав: «Ти що, здуріла?! Люди дивляться. Жартів не розумієш…»
Пішов Даник.
Думає, як на хлібозаводі працює, то вже грошима може розкидатись! А цікаво, кому він ті цукерки поніс? Треба було спитати.
Нічого, я все одно довідаюсь!
Як упали зливи в сорок третьому році, почався голод. А був якраз дев’ятий тиждень по великодню — празник.
Пам’ятаю, вийшла я на пагорб, дивлюся, а за рікою в пшениці повно людей. Рвуть лободу, бо нема що їсти. І до церкви ніхто не йшов. Луки позаливало. З голоду ми ходили на Волинь або до Сокаля, де не було злив. Що мали, то міняли на хліб, зерно. Ставали на тиждень до когось на роботу. Бульба ся майже не вродила, а що в кого було, то німець позабирав.
Я сама п’ять разів ходила: тричі на Волинь, а двічі до Сокаля. Не мала іншої ради. Вже добре не пам’ятаю тих сіл…
Стара стала.
Автобусів не було. Пішки йшли до Самбора, а там на поїзді до Львова їхали. А звідти знову пішки три дні на Волинь.
А війна ж. Страшно! Пішла я, сестра моя Стаха і Настя, сусідка. Сиділи на вокзалі. Людей було повно, аж на сходах сиділи. Німці ходили й копали, як хто заважав. Одного дурного бачили. Чіплявся до людей, питав, де хто їде. А сам, бідака, не знав, видно, куди мав їхати. Німці вже знали, що то дурний, то не дуже били.
Так пішли ми на Волинь. Де не можна було дорогою, йшли лісом. Барвінок якраз зацвів. Чули ми постріли, але нікого не бачили. Село стріли спалене. Сумно! Все чорне. Були то якраз зелені свята. А люди (з того села спаленого) вогні розіклали, вечеряють. Не мали де спати, то сиділи цілу ніч. І ми з ними. Ставали на роботу за жито, пшеницю. Я мала сукенку вовняну, убрус, то поміняла на хліб.
А раз ішли до Стоянова. Кажуть, не можна. Стоять пости німецькі, стріляють. Зайшли ми до одної хати під лісом. Жінка дуже добра трапилась. Каже: «Не йдіть, жіночки дорогенькі, вночі, бо постріляють! Переночуйте в мене…» Аж плакала… Рано ми встали, а господиня до нас: «Ото бачите рів? Там німець вчора двох жінок з Дрогобича постріляв за мішечок зерна. Вертайтеся ліпше додому, бо і вас повбивають».
Та де там вертатись! Голод же. Пішли ми далі. Стріли хлопа — сіяв просо. Спитали, як нам варту обминути. Він показав. Та хіба ми одні ходили! Якось уже ввечері йдемо. Темно. Не знаємо, де будем ночувати. Чуємо, хтось говорить. Перелякались, але що маємо робити? Йдемо. А коло самої дороги в ямі хлопчики два, може, років по тринадцять. Питаємо:
«Чиї ви, діти?»
«Ми з Урожа».
А то наше село!
І зараз, як згадаю, що ті діти в ямі спали, плачу-плачу…
Мені здається, що я знайшов філософський камінь. Чи, може, світ так змінився за десять років, відколи я на пенсії? Спочатку час тягнувся нестерпно повільно. Я прокидався о сьомій ранку, хоч міг би лежати цілий день. Забував, що мені не треба йти до школи, що замість мене в класі проводитиме урок хімії молодий учитель. Годинник монотонно відлічував час, і я не мав куди від нього сховатись…