Через два місяці після того, як пішов на пенсію, я не втерпів і навідався до директора Гната Семеновича. Він був, як завжди, зайнятий, але погодився мене вислухати. Місця в школі не виявилось.
«Треба давати дорогу молодим, — повторив банально. — Відпочивайте, хіба вам погано? Я сам жду не діждуся пенсії. Замучився з дітлахами. От ви риболовлею займіться. Прекрасна річ…»
«А може, мені піти хоча б сторожем до школи?» — спитав я цілком серйозно.
Директор вражено глянув на мене, а потім засміявся: «Ну, що ви! Вам це буде неприємно. Та й що діти подумають? А райвно? Я сам не можу уявити вас в цій ролі!»
Поговорили. Я зроду не люблю скандалів, та й нерви вже не ті, щоб переконувати.
Занудьгував страшенно. Вирощував кристали, передплачував далі журнал «Наука и жизнь», шукав філософський камінь.
Звичайно, я не хто інший, як жалюгідний дилетант, хоч не дозволяю себе виставляти напоказ. Саме тому з мене ніколи б не вийшло Дон-Кіхота. А вийшли такі собі Бувар і Пекюше в одній особі. Тільки на відміну од них я залишаюсь вірним єдиному захопленню — шукав філософський камінь. Чи може бути невинніше заняття в наш час? Кому потрібен філософський камінь, що перетворює все на щось одне?
Проте мені здається, ніби помилка моя в тому, що я не знав, для чого мені отой камінь, у що він має перетворити все. Чи це має бути предмет для духу, чи для матерії?
Я тоді про це не думав. Став дитиною, котра мріє про чарівну паличку. Навколо мене не було вже дітей, котрих я мав виховувати, то я намагався заповнити чимось порожнечу. Я й справді не винен, що знайшов непотрібний мені той камінь десять років тому і легковажно загубив його.
Власне, це була дуже нетривка сполука. Якийсь диявольський дух розчинив навстіж вікно, її підхопив вітер і розніс по всьому місту. Я не задумувався над наслідками. Здоровим людям не могло зашкодити кілька грамів пилу. А потім мені стало страшно.
Нікого не було тоді у дворі, але тепер я бачу, як іде кругом пилюка, коли сусіди виносять по суботах вибивати свої коштовні килими, бачу черги за золотом, кришталем і ганчір’ям, чую навколо нечисті розмови своїх колишніх учнів про підприлавкові таємниці… Бо то, напевно, був міщанський камінь. Він перетворював весь світ на речі.
Я уже геть старий. Скоро помру, але що я скажу смерті, коли вона гляне мені в очі? Перед нею нічого не сховаєш.
Може, я все-таки знайду протиотруту, справжній філософський камінь? Половину життя ми труїмось, а другу половину шукаємо протиотруту.
Не моя то робота займатися бабськими плітками, але самі посудіть, що в такому домі ніколи нічого не втаїш. Через стіни чути, хто з ким свариться, вийдеш в коридор, зразу взнаєш, що в кого на обід. А у дворі, як тепло, з ранку до вечора баби пліткують.
Я вже зі своєю сварюся-сварюся, щоб менше по сусідах ходила, але що з бабою вдієш? Плюну, та й піду на пиво. А нині моя жіночка пішла буряка на борщ позичити. Вернулась десь через годину. Сама аж сяє: «Ти знаєш, що Даник зв’язався з Віркою і буде з нею одружуватись?»
«З котрою Віркою?» — «Певно, не знаєш! Сам колись до неї клинці підбивав». — «Чи не з Солоденковою?» — «А кажеш, не знаєш! — «Та їй же за тридцять!» — «Тридцять сім, чоловіченьку мій! А йому двадцять п’ять. Процикова плаче, бо він не ночує вдома і носить тій хвойді цукерки шоколадні». — «Та не бійся, — кажу я, — не вжениться він! Даник не такий. Весна вдарила хлопцеві в голову. Він що: казав тобі про одруження?» — «Певно, казав, чого би Процикова плакала. Та ти хіба забув, яка вона була в молодості? Не одному на шию вішалася, поки не обкрутила Михайла…» — «Дай мені спокій, — кажу. — Що мені до ваших пліток! Хлопець молодий, а Вірка ще нічого. Повчить його уму-розуму». — «Як то повчить?! Так, як тебе навчила жінки рідної не поважати! Вже двадцять років з тобою, чортом, мучуся…» — «Бо дурна!»
Настуня моя в плач. Що я їй таке сказав? Розумною ніколи не була, сама знає. Того й плаче. Минулося вже, що я зважав на бабські сльози. Тепер то для мене — як вода.
Дітей нема, то вона кисне. Якби були, то не ходила би така пишна, як пиріг. Сама винна, що поперлася в молодості на будову та там і підірвалася!
«Досить, — кажу, — не реви. Сусіди почують. Скажуть, що я тебе б’ю… Там у нас на заводі є путівки в Сочі, може, взяти?»
Добрий день, Ганю!
Чогось довго від вас листа нема. Чи не похворіли? Ми всі здорові, чого й вам бажаємо. Коло нас все добре, та не дуже. Не хотіла би тебе, сестричко, смутити, але вже не знаю, що маю діяти. За що бог мене так карає! Старий мій геть здитинився. Нічого його не обходить, а я одна мушу за всім пильнувати. Боюся за Соню, щоб не пішла по Даниковій дорозі. Дівка вже велика, на хлопців з сьомого класу зиркає. Приходить не раз о першій годині. Де то ми такі були! Б’ю, а нічого не помагає.
Сестро, порадь хоч ти, що маю робити! Даник зв’язався з Віркою Солоденковою, ти, певно, знаєш, перша хвойда в місті. Даник дома не ночує, почав пити, а їй до одного місця, що хлопець має двадцять п’ять років, а вона — сорок. То ще не було б дивно, якби вона за ним бігала, а то Даник, вибач, як пес коло сучки, побіля неї крутиться. Люди сміються, а мені встидно на вулицю вийти. Вороги з моєї біди тішаться. Даник вже, було, за розум взявся, то те, то те до хати носив, а тепер усе до тої тягне. Я вже не можу з ним говорити. Тільки щось скажу, як він: «Мамо, дайте мені спокій! Я знаю, що роблю».
Господи, я би тій гадині за свою дитину очі випалила б кислотою, та не знаю, де взяти. Ти, Ганю, нічого не кажи Петрові, бо встидно. Він чужого роду, подумає ще, ніби в нашій родині всі такі. Сама не розумію, що з Даником сталося.
Ну, на тім буду кінчати. Відпиши, сестро, що мені робити, чи повіситися, чи дивитися, як син мій пропадає через ту курву.
Добрий день, Стефцю!
Получила твого листа і одразу відписую, бо ти, певно, чекаєш. Не бійся, Стефцю, нема такого зла, аби на добро не вийшло! Даник твій — хлопець мудрий, а що він за тою Віркою бігає, то вона йому, напевно, зілля якогось дала. Піди до ворожки. В Попелях є одна жінка. До неї з усіх усюд люди їздять. Петру нічого не сказала. Він навіть не знає, що лист від тебе прийшов.
А може, то весна так на Даника подіяла? Я вже немолода, сорок п’ять років маю, а як вийду надвір, то співати хочеться. Так мені любо й мило. До хати не тягне, тепер в неділю з Петром не раз виходимо подихати свіжим повітрям. Як молоді…
Ти, Стефцю, попробуй піти до Вірки. Поговорити з нею. В самої дитина є, може, дасть хлопцеві спокій. Женити його треба. Скільки є файних молодих дівчат. Та й у тебе ціле місто знайомих — знайдеш собі невістку.
Мені аж серце розболіло. Звісно, за свою дитину більше переживаєш, але Даник мені теж не чужий…
Не бери собі дурного в голову, Стефо! Є в тебе розум, щоб таке писати: «Чи мені повіситися?» Не гніви бога.
Коло нас усе добре. Всі здорові. Може, приїдемо до вас через тиждень.
Цілую вас усіх.
Я дотепер не знала, що таке любов. Дівчата розповідали, як то буває, коли кого полюбиш. Я сміялася. А тепер вірю, бо сама люблю. Тільки не знаю, чи є ота любов на світі. Може, її вигадали поети і письменники всякі?
Зараз весна, а мені світ немилий. Не чую нічого. Дівчата сміються: «Закохалася наша Сонька!»
Звідки вони знають? Я тільки найближчій подрузі розповіла про Віталика. Ну, якщо то вона розляпала, уб’ю!
Вже котрась питалася, чи я з ним ходжу.
«Ходжу!» — відповідаю. Яке їх собаче діло, чи ходить Віталик зі мною, чи ні!