Жаль, що я не витягнув з старого рецепта приготування філософського каменю. Не можу довго розмовляти. До того ж я не на заслуженому відпочинку. На шиї жінка і двоє дітей. Робота. Друзів ціла купа, образно висловлюючись, і з кожним треба підтримувати вогонь дружби. Мені тридцять два роки, і до пенсії ще ого-го. Але як уже піду, то, напевно, в мене теж виникне якась ідея. Може, шукатиму квадратуру круга, або десятий вимір, чи писатиму мемуари про людей, з якими ніколи не зустрічався.
А зараз я — ніхто. Звичайно, якусь роль у світському житті міста відіграю, але в конкретному випадку — я — ніхто. Це дуже психологічний випадок. Кривава історія. Моторошна.
Є в нас одна місцева спекулянтка Вірка. Живе сама з дитиною. Розлучена. Особа майже легендарна. На тих, хто має з нею якісь стосунки, навіть найплатонічніші, негайно падає пляма громадського осуду. В аристократичному колі, до якого і я належу, такі знайомства вважаються чимось пікантним, правом благородства і поблажливості. Мій друг любить побесідувати з алкоголіками під гастрономом чи на автостанції. Любить знаходити в людях щось цікаве. Мені особисто п’яні фізично огидні. Алергія щодо них.
Так от, у моєї жінки мав бути день народження. Давно минулись ті часи, коли я відбувався квітами і книжками, треба було шукати щось солідніше. В ресторані приятелі звели мене з Віркою, і та пообіцяла якийсь коштовний відріз на плаття. В глибині душі шкреблось міщанське — «злупить втридорога», але куди я мав подітись.
Вірка — особа досить вульгарна. Та я згодився зайти до неї в п’ятницю ввечері. Вона страшенно зраділа. В мене не даремно в характеристиці записано «морально стійкий». До того ж це не мій тип жінки. Просто в мені прокинулась цікавість до цієї ситуації.
Я швидко знайшов Вірчин будинок. Вже стемніло. І тут така маленька, але пророча деталь. Піднімаючись по сходах, освітлених тьмяною лампочкою, я ледь не впав — послизнувся на апельсиновій шкурці. Брудні сходи і апельсинова шкурка. Сюрреалізм! Це трапилось майже перед площадкою, на якій була квартира моєї нової знайомої. Міг би й ногу зламати. Що тоді? Громадський, а ще більше сімейний осуд… Шкурки я не підняв — назад ітиму обережніше, знаючи, де вона лежить. Якби підняв, то не трапився б отой психологічний кривавий випадок…
Вірка була зі мною дуже люб’язна, хоч і здерла, як я сподівався, втридорога. Як я помітив, вона не квапилась зі мною розлучатись, була чимось схвильована. Тут почувся дзвінок. Вірка раптом заявила з тією святою простотою, на яку ми, інтелігенти, не здатні: «Підіть відчиніть двері і заберіть у нього гроші!» З її боку це було жахливе нахабство щодо мене. Але я завжди був джентльменом. До того ж слово гроші, котрі треба було забрати, звучало інтригуюче. Я сподівався побачити мало не Мефістофеля.
«В хату не пускайте!» — прошепотіла Вірка, зробивши великі очі.
«Всі ми грішні…» — подумав я і пішов до дверей. Відчинив і побачив хлопця років під тридцять, десь я його зустрічав, чи не в гастрономі. Нічого демонічного в ньому не було. Навпаки, це він відсахнувся, коли мене побачив.
«Гроші! — сказав я пошепки, як грабіжник до банківського службовця. — І вимітайся!»
На моє превелике здивування, він вийняв з-за пазухи купу грошей, десь так карбованців з двісті, дрібними купюрами. Я простягнув по них руку, але в нього у очах раптом майнуло підозріння: «А як не туди? Тут Вірка Солоденко живе?» — «Тут. Давай гроші й вимітайся, бо міліцію викличу», — грав я і далі свою роль.
Бідний хлопець, видно, перебував у трансі. Тицьнув мені гроші, і я їх сховав одразу ж собі в кишеню. «Іди, іди, чого стоїш? Привіт хазяйці передам». Хлопець, як уві сні, повернув на 180 градусів і рушив по сходах. Вперше бачив я такого телепня, щоб віддав гроші незнайомій людині, котра до того ж була без ножа.
Я спостерігав за ним з напівпрочинених дверей. І тут прилучилось оте криваве видовище. Хлопець раптом змахнув руками і заорав носом східці. Послизнувся на апельсиновій шкурці. Гуркіт, шум відповідно. Тут надлетіла Вірка. Хлопець уже звівся, витираючи кров з носа рукою.
«То це ви так?!» — захоплено глянула на мене Вірка. Я віддав їй гроші. А знизу долинув голос хлопця: «Ніхто! Я сам…»
«Як то ніхто? Ніхто тебе не міг спустити зі сходів!» — справедливо обурилась Вірка.
Далі вже не було нічого цікавого. Я пішов додому, усвідомлюючи, що відтепер став ніхто. Сюжет для новели. Беріть, користуйтеся, мені не жаль!
Мій друг висловився з цього приводу доволі скептично: «Десь я таке читав…»
Здрастуй, Маринко!
Вибач, що так довго не відповідала. Не було настрою, і, взагалі, ти ж знаєш, я не люблю писати листів. Але ти на мене не ображайся, добре?
Я тобі напишу довгого-предовгого листа. Розумієш, така хандра мене взяла, хоч кричи, а поговорити нема з ким. Сама не знаю, що зі мною сталося. Певно, і дійшла до такої точки, коли вже усе треба міняти.
Сесія на носі, а вчитися зовсім не хочеться. Ти ось-ось диплом одержиш. Я тобі, звісно, співчуваю. Важко без зв’язків. Бідна, їдеш у таку глушину! Вийшла б заміж, але навіть я розумію, що це нелегко… Думаєш, якби я не була директорською донькою, то хлопці б так за мною бігали? Дідька лисого! Я не така вже дурна… Деколи мені хочеться поїхати в яке-небудь велике місто, загубитись там, щоб перевірити, чи любитимуть мене ні за що.
Думаю, що б я робила, аби в мене не було батьків.
Ти питала, чи хтось мені подобається з хлопців. Якби я одразу відповіла на твій лист, то написала б, що ніхто. А зараз — не знаю. Я лише раз бачила цю людину. Навіть не розмовляла з нею, але він не схожий ні на кого.
Мариночко-золотко, якби ти знала, на що я зараз лише не здатна! Хочеться зробити щось таке… Не бійся, я нікого не вб’ю і нічого собі не заподію! Що я, дурна?
Ну, буду кінчати. Не думай, що я закохалася. Нові люди мене завжди цікавлять. Пиши, не бери з мене прикладу.
Я не такий телепень, щоб дати собі на голову вилізти. Всі баби однакові! Думають, що на них світ клином зійшовся. Одна дурепа до мене причепилася, думала, раз-два поцілував сп’яну, то вже без неї жити не можу. Ви її знаєте, Нелька. Хотіла мною крутити, але не на того напала. Були ми на весіллі в Серьожі, навіть Ірка була. Щось велике у лісі здохло. Та, зрештою, вона така ж дівка, як усі… Хіба що має татуся — директора.
То пішли ми на весілля: я, Нелька, Славик, Ірка, словом, вся наша компанія. Двадцять літ Сірому, а вже мусить женитися. Такий шалапут був, з інституту збирались вигнати, але мамця випросила чи, може, щось на лапу дала, він не казав. В цього мамця — голова. Почула, що Люся на четвертому місяці, і зажадала тисячу на весілля від її старих. Як при феодалізмі!
Покрутились Люсьчині старі, але що мали діяти? Аборт пізно робити, та й усе місто знало, що Серьожа свого домігся. Правда, аж через півроку…
Ну, весілля зате справили — клас! Можна було впитися. Ансамбль десь за два місяці наперед замовляли. Грали класно, але старі рвалися до співу. Як почали молоду перепивати, то Серьожа уже на ногах не міг стояти.
Дівчат гарних не було, то я з Нелькою крутився. Може б, й чогось більшого добився, але тут підкотився Даник Проциків, спеціаліст по гастрономах. Розвозив хліб, а тепер продукти по магазинах. Раз запросив Нельку, другий, бачу, клинці підбиває до неї. Мені що, але, пардон, міняти мене на якогось ідіота, що перепродує бабські шмотки. А тут Ірка сиділа коло мене і раптом каже: «Що, лишила тебе Нелюся? Я б на твоєму місці давно уже набила морду тому типові!»
Пхає носа в чуже просо. Я ще хотів посидіти, подумати, може, Нелька сама второпає, що до чого. Та й давно пора дати їй відставку. Набридла!
Тут Ірку, на щастя, запросили до танцю. Дивлюсь, а моя Нелька так собі мило балакає з Проциком, ніби сто років його знає. «Ну, — думаю, — я тобі сьогодні все скажу! Хто пальцем поманить, за тим і біжиш…» А Ірка знову взялася під’юджувати: «Нема в тебе самолюбства!»