Що вони всі від мене хочуть?! Мама з татом проходу не дають, різні брудні плітки передають про Даника. Я ж тільки йому вірю і більше нікому.
Справді, як дивно виходить у житті. Жила собі спокійно, а тут зірвалась. Мені здається, що я весь час була лялькою. Робили з мене, що хотіли. А за де одягали і годували. Якби Данила мені нав’язали, я б його висміяла і відштовхнула. Але ж він такий наївний.
Тільки коли він взяв мене за руку і повів з весілля на очах усіх, я зрозуміла, що це сильна людина. Але нітрохи не злякалась.
Він дуже мало говорить. Я це давно помітила. Він тягнеться до чогось світлого, йому треба вчитися.
Господи, мені досі соромно, як тоді в темряві я розревілась. Просила, щоб він забрав мене від цих людей, які, певно, зараз сміються з нас обох, мовляв, треба тікати звідси, поки не пізно.
І як добре, що він мовчав! Якби він сказав хоч одне слово, я дала б, напевно, йому ще одного ляпаса.
Він вважає мене за маленьку дурненьку дівчинку. Я ж зовсім не знаю життя.
Мене підозрівають казна в чому, а він навіть боїться глянути мені в очі…
Хоч мама забороняє, щоб я розповідала про Іру й Даника, але як утримаєшся, коли так люблять одне одного! Бачила я їх на танцях. Як вони танцювали! У мене теж є хлопець. Вчиться в нафтовому технікумі. Звати Вітею.
Дуже симпатичний.
Так усе добре виходить, що ніхто й не сподівався. Я така рада, що хочу скакати аж до неба. Де вже мені в голові ті екзамени! Дівки спокою не дають: «Скажи, чи правда?»
А я відповідаю: «Поживем — побачим!»
А раптом не вийде? Та я тій Ірці таке підлаштую за свого брата…
Швидше би весілля! Даник поїде до загсу на «Волзі» і тільки на «Волзі». А весілля зробимо в ресторані. Натанцююсь з Вітечкою до упаду!
Цікаво, як Іра буде вбрана? Ну, звісно, вищий клас!
А що я мамі казала? Даник у нас такий, що йому всього багато треба. Ех, швидше б закінчити школу! Тепер ніхто не посміє зі мною поводитися зневажливо. За мене буде кому заступитися. Ну, до чого весело! Хочеться всіх перецілувати, переобнімати. Жаль, що Даник тепер зі мною не хоче говорити… Думає, що мала ще, нічого не розумію. Як тільки він надметься, я підійду до нього і шепну на вушко: «Вона тебе любить!» Бачили б ви, як він червоніє!..
Частина друга
Полювання на зайця
Дон-Кіхот посперечався з Дон-Жуаном, запевняючи, ніби диваків у всі часи вважали божевільними. Дон-Жуан сказав, що це не так: сучасні диваки, мовляв, у пошані і швидко стануть стереотипом. І що світ врятує тільки Дон-Жуан, сильний і зухвалий.
Дійшло до того, що вони обоє вирішили спуститись з Парнасу і переконатись на власні очі. І, опинившись на рівнині, пішли в різні сторони.
Дон-Жуан не забарився спокусити дівчину. Її мати поклялася відшукати негідника хоч на краю світу.
Тим часом Дон-Кіхот, подорожуючи в автобусі, стрів німу жебрачку і віддав їй всі гроші, які мав. Жінка одразу здобула дар мови і почала на всі лади вихваляти неймовірну щедрість славного лицаря, а пасажири крутили пальцем біля лоба й казали Дон-Кіхоту, що ця жебрачка — п’яниця і давати таким гроші в наш час означає сприяти ледарству і алкоголізму. На це Дон-Кіхот Ламанчський гордо відповів, що, як і триста років тому, злі чарівники зачакловують людей і якби він знав про це раніше, то не сидів би на Парнасі. Всі замовкли і більше не обзивались, раз у раз кидаючи на нього жалісливі погляди.
Дон-Кіхот залишився без грошей у чужому місті. Тому вирішив продати книжку, котру взяв на всяк випадок з собою. Книжка називалась, як і наш герой, «Дон-Кіхот Ламанчський». Славний лицар був уже старенький і забував іноді котрийсь із своїх подвигів.
У книгарні до нього причепився якийсь чоловічок і запропонував за книгу значну суму, чим зовсім не здивував хитромудрого ідальго, який не без підстав вважав твір про себе найкращим в світі.
Чоловічок поцікавився, чи є ще в нього книги, і запросив додому на чашечку кави й дружню розмову. Під час бесіди виявилось, що їхні смаки не у всьому збігаються. Той чоловік понад усе цінував книгу «Майстер і Маргарита». Сьогодні він мав читати її напам’ять в колі близьких друзів. Дон-Кіхот вголос висловив своє захоплення вченістю співбесідника і довго говорив про шкідливість рицарських романів. Чоловікові спало на думку показати цього дивака знайомим. Він не відпустив Дон-Кіхота, котрому, власне, й не було де ночувати. Ще в автобусі він чув нарікання на готелі. Та й без Дон-Жуана він був безпорадний, як дитина.
Увечері прийшли гості: дві літні дами і два чоловіки. Запаливши свічки, господар став читати «Майстра і Маргариту». Дон-Кіхот сидів спокійно і слухав, а потім, заохочуваний господарем, розповів про себе чистісіньку правду. Її всі зустріли з великим зацікавленням. Дон-Кіхот співчутливо кивав головою на всі їхні нарікання щодо сірої банальної дійсності.
Так він прожив кілька днів. Одного разу господар урочисто оголосив, що приведе надзвичайно оригінального молодика, котрий приїхав сюди у відрядження і уникає будь-якого товариства. Прийшов Дон-Жуан. Хто-хто, а Дон-Кіхот знав, чого той уникає будь-якого товариства. Вже встиг когось спокусити. Але вони обидва були лицарями, хоч кожен на свій лад, і добре розуміли один одного.
Дон-Жуан нічим не видав себе, що знає Дон-Кіхота, але був прикро вражений. До розмови не виявляв великої цікавості. Коли заходила мова про жіночу красу, на всі лади вихваляв її, хоч не сказав жодного комплімента літнім дамам.
Тому, коли він зібрався йти, ніхто його не затримував.
Дон-Кіхот, церемонно відкланявшись, побіг за приятелем.
На вулиці Дон-Жуан розреготався.
— А що я казав!
Тут він побачив огрядну жінку, котра не спускала з нього ненависного погляду.
— Мені треба щезнути! — шепнув Дон-Жуан і зник у під’їзді.
Жінка залилася слізьми. Дон-Кіхот хвильку вагався: бігти за спокусником і негайно вернути його чи втішити даму в її горі?
Він вибрав легше — перше. Дон-Жуан порадив йому заспокоїти свій благородний гнів і вислухати вічного грішника. Що ж виявилось? Той і гадки не мав спокусити дочку цієї поважної дами. Він просто сказав їй, що з такою зовнішністю можна спробувати щастя в кіно. І якби він був режисером, то обов’язково дав би їй роль.
Дівчина так захопилась можливістю стати зіркою кіно, що аж захворіла…
— О! — сказав простодушний Дон-Кіхот. — Це так, як мої рицарські романи!
— Точнісінько так! — згодився Дон-Жуан. — Давай я тобі застебну піджака, бо простудишся. І гайда додому, а то ще й тебе потягне на кіностудію. Тоді потрапиш у фейлетон. І проженуть тебе з Парнасу в богадільню.
Врешті, це не так важливо, хто з них виграв суперечку. Те, що ви прочитаєте далі, теж схоже на казочку. Окрім Данила Михайловича Процика, давнього нашого знайомого, ви зустрінете ще чоловіка подорожнього, котрий ніякого відношення до цієї історії не має, ба навіть не догадується про неї. Отой чоловік весь час кудись їде, і до того так швидко, що здається, ніби втікає. Ви його добре й не розгледите. Та й сам він мало що бачить. Вирвався з свого проектного бюро і мчить по шосе, подивований миттєвими зустрічами з людьми, бо наструнений на усамітнення в царині природи. Але всі ми люди: втомлюємося, а коли засипаємо, хтось може нахилитися над нами і побачити наше справжнє лице…
Данило Михайлович Процик прокинувся з важкою головою, але в пречудовому настрої. Навіть на широкому імпортному ліжкові він почував себе начальником автобази № 4. Якраз учора він одержав диплом про закінчення автодорожнього інституту. І належно відзначив.
Була дев’ята година ранку і неділя.
Данило обережно встав з ліжка, щоб не розбудити жінки, й пішов по нагрітому вранішнім сонцем килимі до ванни. Відкрутив кран, але замість води з нього вирвався справжнісінький окріп.