— Не снилось мені нічого голубого… — зітхнула Люда. — Йди краще одягнися…
Наталочка побігла, але через хвильку вернулась з олівцем і листком паперу.
— Мамочко, ну, намалюй мені голуба. Намалюй зайчика, собачку і хатку. Мені це снилось!
— Та що ти, я зовсім не вмію малювати! І хто тобі варитиме їсти? — замахала обома руками Люда.
Наталочка скривилась.
Люда зітхнула і взяла до рук червоний олівець.
— Не той, голубий!
В дитинстві Люда дуже любила малювати, але це було страшенно давно. Донька всі дні ходила в садок, а вечорами її намагались пошвидше вкласти спати, щоб не заважала Люді готуватися до уроків. Вона викладала в школі математику.
Жінка намалювала дерева, зайців, метеликів.
— А тепер ми надінемо на зайців капці, щоб вони не покололи лапки!
— Надінемо! — радісно засміялась мала, і Люда швидко взула зайців.
— А про хатку ми забули? Зайцям теж треба!
— Ага, а в хатці ванну, щоб вони не ходили брудні! — підхопила Наталочка.
«І що це зі мною робиться? — подумала Люда, вимальовуючи ретельно обов’язковий дим з комина. — Мені й справді хочеться ще намалювати щось голубе. А сьогодні така неприємна справа…»
— А квітку?
Люда намалювала велику квітку. Це, напевно, була найкраща з усіх квіток, які вона будь-коли малювала.
Закінчивши, Люда підвела голову і побачила свого чоловіка, Володю, котрий стояв у дверях, вражено на неї дивлячись.
«Нікуди я не піду сьогодні», подумала жінка, поволі червоніючи.
Книжки заповнювали стіни вітальні, залишаючи місце для старовинного буфета, що сяяв кришталем. На підлозі лежала шкура якоїсь тварини. Легкі нейлонові фіранки м’яко коливались від подуву вітру. Криваво-червоні штори застигли монументальними складками. Масивний, теж старовинний стіл увінчувався кришталевою вазочкою з напівзасохлими трояндами.
— Чув, Вадику? На вісім нуль-нуль, у мене. Так, Ірка буде зі своїм. Жора… В нього, між іншим, нова коханка. Ні, не звідси. Кажуть, демонічна женщина. Ну, якщо Філька приїде, теж буде. Сам, сам… Ну, друг, до вечора…
Боб поклав трубку.
— Ти як баба базарна! — пробурчала дружина. — Не наговоришся…
Вона набрала номер своєї подруги. Боб позіхнув і пішов у спальню. Це був гарний з себе тридцятилітній чоловік з чорною борідкою клином. Він став прислухатися до голосу дружини. Добре, що синок зараз в піонерському таборі на морі. Один з кращих таборів. Мало не Артек. Тато все може… Якби ще «супруга» кудись пішла, Боб, взагалі, відчув би себе холостяком.
І сьогодні ввечері до нього прийшли б не ті, кого він мусив запросити.
— Котику, — підбіг він швиденько до дверей. — Що на вечір приготуєш? Коньяк принесли?
— Ще вчора. Я побігла до Зосі. З нею вчора була істерика.
— А коли ти прийдеш?
— Не знаю… Десь за годину-дві. Зося цілу ніч не спала. Зеник уже геть замучився…
Дружина надто довго збиралась. Боб пробував співати, і поправляв книжки на стелажах, і розглядав свою бороду в дзеркалі. Нарешті жінка пішла. Сильна, красива. З неї була б добра коханка, але жити з такою десять років під одним дахом!.. Деколи вити хочеться з нудьги.
Боб, не встигли зачинитись за Мартою двері, підкрався до буфета, влив собі коньяку. З чаркою в одній руці й з сигаретою в другій він вмостився у м’якому кріслі й вдоволено посміхнувся.
Сьогодні великий день. Він приголомшить цю публіку не ощадною книжкою, не французьким лікером чи ще одним килимом, а чимось істотнішим. Цього вечора він чекав півтора року. Ніби це легко зняти фільм кольоровий! Де кожна деталь є свого роду символом, де стільки дотепних вигадок. Ціле місто говорить про його фільм, але не кожен його побачить. Це найбільше тішило Боба. Він стоятиме на недосяжній висоті. Це ж не те що купити ще один магнітофон чи викласти туалет мармуровою плиткою! Ха-ха! Це правда, що в їхньому місті вірять лише фактам. Але ж фільм це теж факт. Якби він, приміром, написав роман, то його б похвалили тільки тоді, коли б казав про суму гонорару. Що вдієш, гарні ідеї на дорозі не валяються! Ідею він знайшов у квартирі однієї старої знайомої, котра зараз на пенсії і з нудьги придумує різні історії, сценарії для фільмів. Боб дзвонить до неї, вишукано просить дозволу зайти на чашку чаю. Стара тільки й мріє, щоб з кимось побалакати. Для Боба це золота жила. Недавно бабуся підкинула такий сценарій, що пальчики оближеш: Навіть рідна жінка не знає, звідки у Боба такі оригінальні ідеї.
Чоловік спинив машину коло сільської чайної. В чистому залі дрімала товста молодиця. Неподалік від шинкваса пили пиво два літні дядьки і жваво між собою розмовляли. Більше нікого не було. Чоловік привітався до буфетниці, і та з гідністю відповіла, хоча в очах її майнув острах. Не кваплячись, чоловік розглядав вітрину, на якій закостеніли місцеві кулінарні вироби.
— Я би хотів поснідати… — тихо, ніби соромлячись, пояснив подорожній. Він усе ще дивувався своїй нездатності швидко сходитись з людьми, хоч і мав за плечима усі сорок років. Сидячи за рулем, він почував себе, наче в мушлі. Так само, як у своїй самотній однокімнатній квартирі.
Якось поладнавши з буфетницею, котра виявилась досить приємною жінкою, він отримав шмат вареного м’яса, дві скибки хліба, помідорів і пляшку ситра.
Сонячні кружальця ворушились на підлозі, із розчинених дверей віяло ранковою свіжістю. Десь кукурікав півень.
Дядьки поволі смоктали пиво й обдирали хребет копченій рибі.
— Ваш самохід? — поцікавився один з них.
Прибулець спершу не зрозумів, а потім ствердно хитнув головою.
— Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…
Дядько лукаво прискалив одне око.
Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:
— Я за премію купив. Проект затвердили…
— Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!
— А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.
— Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.
— Та ось їду… — несподівано лагідно відказав чоловік. — Маю відпустку.
— Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?
Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:
— Нема в мене жінки. Розвівся.
— Гуляла чи дітей не було?
Лице мандрівця знову стало кам’яним:
— Бувайте здорові!
Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.
— Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.
Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.
Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.
Сонце підбилось уже високо, коли Данило прокинувся. Вдруге за цей ранок. Жінки під боком не було. З кухні тягло смаженим м’ясом. У Данила аж ніздрі затремтіли.
— Вставай і, доки я їсти приготую, йди по хліб.
Данило, позіхаючи, підійшов ззаду до жінки і легенько стиснув їй пальцями шию.
— Я вже маю вищу освіту, дорогенька.
— Корона з тебе не спаде!
Данилові й справді хотілось прогулятись. Пива вип’є. Після вчорашнього треба погамувати спрагу.
Надворі добре припікало. Він ішов собі вулицею; кивав головою на вітання, тиснув зустрічним руки. Купив хліб, запхнув його, щоб не виглядав, у поліетиленовий пакет з намальованим ансамблем «АББА» і вже рушив було до виходу, як хтось вхопив його за лікоть.
Данило аж сахнувся.
— На два слова тебе можна? — просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.