Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.
— Що таке, Сашко? — підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.
— Поговорити треба.
— Ходімо до мене!
— Нє!.. — Сашко вередливо захитав головою. — Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!
— Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?
— Гірше! — Губи в Саші затремтіли.
Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».
— Баба?
Саша опустив голову.
— Добігався? — «Так тобі й треба! — подумав Данило. — Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» — Спитав: — Курити маєш?
Сашко поліз у кишеню.
— «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.
— Розказуй вже. Я ще не снідав… — буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». — Ну? — нагадав. — Розказуй!
— Жорку Білинського знаєш? У нього тато головний інженер. Жорка як вип’є, то дурний робиться. Ну, я з ним разом пив у барі. Ледве нас виперли звідти. Виходимо, а Жорка каже: «Раз в жизні живемо, Сашко. Не хочу я дома ночувати. Старий мій казав, що сам піде у військкомат, щоб мене восени в армію взяли. Каже, що там мене розуму навчать».
Пішли ми до Таньки. Ну, Таньку кожен знає… — Сашко жадібно затягнувся. Руки в нього тряслися. — Сам знаєш, як то у двадцять років!
— Я у двадцять років, як віл, горбачив! — суворо зауважив Данило. — І файну дівчину мав.
— Чекай, я Ірці скажу! — невесело засміявся Сашко. — Ну, пішли ми. Танька не дуже нас хотіла впускати, то Жорка сказав, що йому джинси позаріз потрібні. Мовляв, друг просив. А у неї подружка сиділа. Теж, видно, хвойда. Ми були такі п’яні, що ледве язиками повертали. Я нічого не пам’ятаю. Де спав, з ким… Жорка якесь там вікно розбив, руку собі порізав. Танька довго ламалась… А ранком сказала, що подасть у суд… Порадь, що мені робити. Танька така дурна, що може і в суд.
— Вісім років за таке дадуть.
Саша побілів і затремтів.
Данилові хотілося розреготатись. Він відвернувся. Ні до якого суду Танька не подасть. Яка дівка захоче компрометації? Доведеться їй заплатити, щоб язика не розпускала. Жаль Сашкових старих.
— В такому ділі я тобі не порадник, — Данило скрушно розвів руками. — По бабах не ходив і не ходжу… Подзвони мені завтра на роботу. Може, щось придумаю, хоч навряд. Ну, бувай здоровий!..
Він повагом звівся і, певно передумавши йти до «Вітерця», рушив у напрямі домівки.
Від його спини віяло таким спокоєм і душевною рівновагою, що в Саші від власної беззахисності на очі набігли сльози.
Одного разу, це було вже давно, вони ще тільки одружились і наймали квартиру, Володя повертався увечері з роботи. Падав сніг. Майже темніло. Їхнє вікно, затулене жовтими новісінькими шторами, світилось. Він знав, що Люда вдома, і в нього виникло несподіване бажання заглянути в маленьку шпаринку, побачити її на самоті. Володя тихенько підкрався до вікна і обережно заглянув. Закутана в картату хустку, Люда сиділа край столу, ледь відвернувшись од вікна. Губи її ворушились. Вона з кимось розмовляла. То благально, то суворо, то роздратовано. Цікавість взяла верх. Володя витягнув шию і торкнувся лобом шибки. Люда злякано обернулась, і на якусь мить їхні погляди схрестились…
Вони ніколи про це не згадували… Володя завів собі друзів. Пив не те щоб багато, але задосить, щоб у Люди з’явилася до нього відраза. Ніхто не міг бачити, що вони живуть не так, як треба.
Інші жили й гірше.
Їх обох душила нудьга, але ніхто з них не хотів сказати про це першим.
— Я думав, що ти знову сама з собою розмовляєш! — сказав чоловік.
За шість років він ніяк не міг збагнути, що нормальні люди можуть говорити самі до себе.
Люда колись мріяла про те, що ось Наталочка підросте, стане самостійнішою і вони покінчать з цією сірятиною. Будуть всюди їздити, ходитимуть в кіно, бібліотеку. Тепер її вже не тягнуло до цього. Найкраще Люда себе почувала, коли чоловіка не бувало вдома і вона могла взяти до рук книжку, вмостившись на канапі і трохи почитавши, задрімати…
Вона стрималась, нічого не сказала чоловікові, а натомість спитала доньку:
— Що тобі ще намалювати, Наталочко?
— Голубе небо!
Несподівано згадався дитячий віршик:
Чоловік якраз вирулював на широку асфальтовану трасу. Машина йшла легко, ледь чутно здригаючись. Він збільшив швидкість, задерикувато обганяючи переповнений автобус, хоч, власне, не поспішав. Обабіч дороги виднілися копиці сіна, а по стерні ходили поважні лелеки, багато лелек. Не так уже й далеко до осені. Йому спало на думку, що за сорок років йому жодного разу не вдалося побачити бабиного літа. І цього року знову, напевно, не вирветься у вихідний на село.
Надто гарячий день. Подорожній витер спітніле лице, ще нижче опустив вітрове скло. Він міг би зупинити машину, піти полем, за яким виднівся ліс, але спереду і ззаду мчали машини, і всі вони були зв’язані якимось невидимим ланцюгом, ніби мали перед собою одну мету.
Він в’їхав знову в село, зменшивши швидкість. Село лежало впоперек дороги, і біля обшарпаної вітрами будки стояло кілька людей, чекаючи на рейсовий автобус. Він міг би підвезти когось, але боявся затиснутих в спітнілому кулаці монет, котрі будуть згодом настирливо йому тицяти. Він у своїй лабораторії геть одвик від людей, хоч мав товаришів по роботі, гарних знайомих жінок, з котрих не одна поїхала б з ним у цю мандрівку невідомо куди. Власне, чого люди так мріють про свої автомобілі? Бо хочуть незалежності. Чоловік боявся, щоб ота незалежність не обернулась в рабство. Але воно так і трапилось. Безкінечний догляд, пошуки запчастин, бензин, турботи про гараж — все це посипалось, як з мішка. Набридла йому й холостяцька квартира, забита різним непотребом, книжками, яких він не читав, платівками, яких не слухав, немитими вікнами, порожнім холодильником. Може, він не подорожував, а втікав?
Він вважав себе цілком зрілою людиною, а ця дорога, простір робили все дріб’язковим і неважливим. Чоловік ще не усвідомив цього, тільки міг дивуватися банальності своїх думок про все, що не стосувалося його роботи, але в душі уже десь зачаївся біс сумнівів і час від часу його тривожив.
Мандрівника вже давно мучила спрага. Він вирішив зупинитись у невеликому містечку і щось випити, а потім гарно виспатись просто в машині чи в лісі. З свого досвіду він знав, що в кожному менш-більш пристойному міському парку поряд з гіпсовими ведмедями, пофарбованими жовтою олійною фарбою, є такий собі скляний павільйончик під назвою «Вітерець», чи «Відпочинок», чи «Вербичка». Знайти парк було справою кількох хвилин. Людей на вулиці було небагато, і він завважив, що на нього звертають увагу. Власне, він був колись у цьому містечку. У відрядженні. Пробув недовго, десь зо два тижні, й зараз ледве міг пригадати знайомих людей: Марта, Боб (здається, вони тоді збирались одружитись), ще якісь дівчата й хлопці. Ніхто з них не запам’ятався. Тоді по місті ходив анекдот про одного пенсіонера, котрий знайшов філософський камінь. Але, видно, з цього каменю ніхто не скористався, бо подорожній зустрічав ті ж самі невдоволені пісні обличчя зі старанно прихованим честолюбством і заздрістю. Хоча й не всі. Він іще бачив шоферів, що перевозили найрізноманітніші вантажі, трактористів, комбайнерів, автоінспекторів, пастухів, а найбільше — дітей, задоволених з того, що світить сонце і можна гратись у піжмурки.
Подорожній взяв собі пляшку мінеральної і став за столик у кутку. В павільйоні уже товклося чимало місцевих п’яничок. Якийсь засмальцьований чоловічок перед ним скромно взяв склянку чаю, що виглядало досить дивно. Не обзиваючись ні до кого й обома руками тримаючи склянку, він завмер коло вікна і обережно став посьорбувати гарячий чай.