Чомусь на нього ніхто не звертав уваги, ніби це була не людина поважного віку, а невидимка. На вигляд йому було років з шістдесят: зморшкувате сіре лице, бозна-коли мите волосся, вельми помітна щетина на підборідді. Повіка одного ока безперервно сіпалась.
«Напевно, контужений», — подумав прибулець. Він народився в рік війни кволим дитям, у котрого вже не було батька. Його вбили в перші місяці війни. Мати й досі живе у старшого сина. Лагідна худенька бабуся з вицвілими голубими очима.
Чоловічок відчув, що на нього дивляться, і одвернувся. А потім витяг з кишені шматок хліба, намочив у чаї і довго, з насолодою жував, ніби то були якісь витончені ласощі. Подорожній мав тяжке повоєнне дитинство, але вже давно їв те, що хотів, а залишки хліба викидав у бак на сходовій площадці: черстві булочки, скибки батона, окрайці доброго житнього хліба з кмином. Чоловічок допив свій чай, під кінець ще й витер скоринкою всередині склянки, а потім наблизився і несподівано голосно сказав:
— Чому слово «жизнь» пишеться з м’яким знаком, а жити так важко?
Подорожній ледь не впустив склянки.
— Що ви тут робите в цьому вертепі?
Він чув, що діти люблять задавати питання, але ж не божевільні діди.
— Можете не говорити аж до кінця світу! А він настане скоро… Дуже скоро! Білого коня уже сідлають… — Він раптом перейшов на шепіт: — Що ви знаєте про дороги? Є чотири дороги. Перша дорога — дорога життя. Друга дорога — дорога любові Третя дорога — дорога вірності, четверта дорога — дорога щастя.
Від старого смерділо цвіллю і потом.
— А що таке бомба, знаєте? Я чув, що вже вигадали таку бомбу, що буде вбивати тільки дурнів. (Мене тільки контузило, руки, ноги, цілі). А коли повбивають усіх дурнів, хто тоді лишиться?
Старий ніяк не міг надати своєму обличчю іронічного вигляду, мабуть, через повіку, що весь час сіпалася.
— Я листа написав, а на пошті не хочуть відсилати. Кажуть, що адреса неправильна. Вони просто бояться! Бо там і про них написано. Візьміть почитайте…
Він витягнув з кишені зім’ятого, але доволі чистого конверта. Мандрівець узяв його до рук. Зверху кривими великими літерами було написано:
На листку з учнівського зошита подорожній прочитав:
«Що ви собі думаєте, люди добрі? Видумують нові й нові бомби. На одного чоловіка припадає ціла гора динаміту, а ви палець об палець не вдарите. Купуєте машини, лахи, жерете. І всього вам мало. Сидите по своїх норах і жерете, жерете, жерете. А ваших дітей тим часом крадуть, ріжуть ножами, стріляють з пістолетів. Якби ви менше жерли й купували, а більше думали, то, може би, менше бомб вигадували всякі скоти.
Якби ви менше їли, то, може б, літали, як птахи.
Придумайте щось, поки не пізно. Бо я воював, контужений і, самі розумієте, ненормальний.
Звати мене Антось Петрущак…»
— Ну, як?
— Страшно! — вимовив мандрівець і мерзлякувато повів плечима.
— У вас очі як у пса.
— ??!
— Побитого, — додав Антось. — Ідіть з богом. Ідіть дорогою вірності. Є тільки чотири дороги. Ідіть.
Подорожній отямився аж у машині, коли взявся руками за кермо. Зразу за містом він зупинився, зупинив машину край польової дороги, підійшов до копиці сіна, зарився в неї і, вколисаний втомою, невдовзі заснув…
На обід жінка зварила борщу і приготувала рагу з курки. До цього ще був салат з щедро политих сметаною помідорів. Коли Данило нарешті вгамував свій звірячий голод, Іра поставила перед ним велике горня його улюбленого компоту з вишень.
— Даниле, ну то як, підемо до Боба? — спитала вона, спершись пухким ліктем на підвіконня.
— Мама вже десь замучилася з дітьми… — ліниво потягнувся Даник. Йому знову хотілось спати. Цілий тиждень ганяв, як скажений, треба хоч в неділю відпочити.
— Боб не кожного запросить! — закопилила губу жінка. — Хоч він і дере носа, але має чого. Недарма вчився у Москві, знайомий з артистами і художниками. Та й тобі треба на люди показатись. Ти тепер у нас з вищою освітою…
В останніх її словах Данило вловив іронію, але стримався. Гірко він добував той диплом! Половину контрольних Ірка за нього виконувала, а на іспитах і заліках він намагався підсунути викладачеві то коробку цукерок, то пляшку коньяку або щось дефіцитне. Тремтів, як осиковий лист, бо не знав, візьме той чи прожене в три шиї. І таке бувало. Та й в інститут він не потрапив би, коли б не довга рука тестя, царство йому небесне.
Знову все починається спочатку. Най його холера ясна візьме! Ходи за жінкою, як цуцик, слухай, що ті дурні встигли прочитати… Якби мали таку роботу — з ранку до вечора, то вдовольнялися б мискою бульби, тільки б хутчіше в ліжко.
— Ну, то як?
— Ірцю, я такий змучений…
— Та ми не зараз йдемо, а ввечері. Ще встигнеш відпочити!
Данило мовчки поплівся в спальню. Ще суши собі голову Сашковим клопотом. Ото молодь пішла! З жиру біситься, з чого ж іще! А що буде з Віталиком, як той виросте? Теж балбес? Треба брати в шори, доки не пізно. Хай копійку вчиться шанувати. Пацан толковий, але теж розпещений. Хай краще буде в баби, бо Ірка своїм вихованням до добра не доведе. З Русланкою легше. З дівчам завжди легше. Добре, що ще мала, не тягне з тата останні жили. На тім Данило й заспокоївся. Від ситості очі самі по собі злипались…
Жінка потім ледве його добудилася:
— Швидше, швидше, бо запізнимося! Ніхто нac чекати не буде! — Вона-прудко моталася по квартирі, підганяючи чоловіка. Данилові знову захотілось їсти. Він викроїв хвильку, заскочив до кухні, вихопив з каструлі куряче стегенце і обгриз на ходу.
Процики поважно вийшли з під’їзду, сіли в темно-зеленого кольору машину, вистелену зсередини телячими шкурами, і проїхали кілька кварталів, доки не дібрались до будинку, в якому жив Боб.
Небо й справді було голубим. Люда побачила його, коли затуляла вікно шторами, ледве вклавши доньку спати. А потім довго, без поспіху, мила на кухні посуд. Все життя її було миттям посуду.
Люда довго думала, як то їй впросити чоловіка, щоб він побув з Наталочкою, і нарешті придумала.
Володя лежав горілиць і читав газету.
— Побудь з малою, бо мені треба занести мамі ліки! — сказала вона швидко, дивлячись убік, на солом’яне сонце з синіми очима і червоними губами, куплене нею ще на першому курсі. Солома за стільки років уже потемніла, а ганчір’яні очі так само весело сяяли.
«Наше сонечко засмажилось!» — сказала Наталочка, коли їй виповнилося чотири роки.
— А коли прийдеш? — позіхнув чоловік.
— Скоро прийду, не бійся!
На кухні вона залізла в глиб буфета і витягла добре сховану пляшку коньяку й коробку цукерків «Червоний мак». Потім пішла одягатись.
— Може, ти вже собі когось знайшла?
Люда сердито буркнула:
— Тихо, дитину розбудиш!
Вона ненавиділа зараз усе на світі: квартиру з вічним безладом, сонного чоловіка, з яким прожила сім років, дорогу, якою мала йти, і колишню однокласницю, котру треба просити. Вперше. Взагалі, вперше. Досі все робилось за її спиною.
«Це ж я не для себе!» — думала вона, йдучи вулицею. Ремінець сумки врізався їй в плече. Їй же не шістнадцять років, а двадцять шість. Пора вже звикнути до брехні. Вона не стане бруднішою від того, що попросить Соньку за путівки. Не винна ж вона, що в неї чоловік — ледар. Вона ніколи не бачила моря. Цілих двадцять шість років не бачила моря. Це ж просто жах! І в Наталочки так часто болить горло. Їй обов’язково треба на море. Але як вона зайде до Соні, якими очима та подивиться на її старе немодне плаття, пошите ще на випускний вечір в інституті? Як та скаже: «Бачиш, і ти змінилася. В класі аж розпиналася за чесність. Твори які писала… А тепер мені пхаєш коньяк і цукерки!»
Люда ледь стримала сльози. Якби до неї зараз хтось обізвався то вона б, напевно, брязнула сумкою об перший-ліпший стовп.