В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту- ховський, Микола Тимофіїв від управи Українського союзу хліборобів-державників, як від політичної сили, відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад- ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.
І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда:
«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на ріжниці між її політичними партіями».
І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як в суху переджнивну пору вихор раптом знімається: одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського єдиним легітимним репрезентантом народу українсь- кого, інші швиденько свої представлення у Женеву шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі лише поміщики його настановили, а не весь народ, мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана повстання загальнонаціональне. То ж він про федера- цію з москалями грамоту написав…
От тільки автори представлень мов очі позав’язува- ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб- лічно казав:
— Я стою за самостійну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може вря- тувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо- рів до чесного вирішення українського питання, я вва- жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра- терські відносини… В той момент, коли Україна пере- буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз- відки підтримки, говорити про федерацію з Велико- росією, яка не існує і має значно менше шансів існува- ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит- тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува- ти свій рідний край до провалля…
А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу- мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його землі творити базарний товар для гешефту дрібного,
їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро- дом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях
«Лозанської газети» пробував докричатися:
— Одначе я переконаний, що для майбутнього спо- кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден- ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон- ний мур — це національне почуття. Україна, зоргані- зована в державу, базована на національному почутті, відповідно глибокому бажанню всього народу керува- тися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, який цілий світ тепер шукає…
Закружляло, замело в суперечках серед емігрант- ського товариства, в тому стовпові вихору крутилися і піщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок, кружляв той вихор, аж очі сліпив.
Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй: який же то народ, яка нація, в якій один — в ліс, інший — по дрова; та приповідка у кожній мові свій відповідник має, по-різному серед різного люду зву- чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть представникам від ЗУНРу більшого досягти від над- дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що Галичина під займанщиною військовою польською перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії людства лихо — український голодомор — сором’яз- ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати візьметься…
А Липинський почувався по тому, мов ліками пере- дозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна й все довкола, світ всенький жовтим постав. Милий Боже, думалося В’ячеславу Казимировичу, зглянься над людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вони ж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка
тваринні якісь забаганки слухають, вони справді про добро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.