Випивши чаю, сідав до праці — багацько причин вигадає життя не працювати; не конче сідати вже, з самісінького ранку, шепочуть лукаво на вуха спокуси, можна ж відкласти на потім, але є тільки один спосіб не втратити день, не змарнувати бодай дрібненьку крихту життя — трудитися; все повернути можна, якщо поіржавіє метал, то з руди новий виплавлять, град виб’є хліби, то наступного року зростуть, от тіль- ки як зайде сонце, то нема чародіїв чи мудреців його завернути.
Лише у свята і неділю працювати вважав гріхом. Ще в Райхенау, коли дужчим був, не пропускав недільних відправ, тільки в Бадегу, як погіршало, не завжди сил вистачало. А як надходили Пасха або Різдво, то й сам помагав охоче святочний стіл лаштувати.
Нагодований достоту самотністю, Липинський радів, коли до нього приїжджали гості й залюбки коло них клопотався. Тільки несподіваних відвідин не тер- пів — ледве налаштувався, як радіоприймач на потрібну хвилю, зібрався з думками, щоб вистелити їх рядками рівними, як вистелюють господині волинські лляне полотно для відбілення на траві, як тут — на´ тобі, думки перебили… А треба ж сідати до праці, сонця голоблею ніяк не підіпреш, сідати, чи з на-
строєм добрим, чи той настрій десь загуляв і забув попередити, о котрій годині повернеться.
Ще складніше змусити себе сідати за стіл письмо- вий, коли не тільки у грудях жар не згасає, а й душа обпечена, недовірою побратимів недавніх та обмовами злими геть закіптюжена.
Інколи напливав відчай, такий пекучий, аж зеле- ний, тоді нестримно манило все покинути, все забути, пірнути у безвість і небуття — в такі хвилини він про- сив милосердного Бога наблизити ту останню мить, про яку не потрібно великої грамоти здогадатися: половину легень подавно спалила хвороба, друга ж половина теж напівспалена, себто лишилася одна чверть…
Той відчай пронизливо зазвучить у розлогому листі Дмитрові Дорошенку.
«Поки я був здоровіщий, я вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою. З факту, що я між Українцями, з якими я всіма силами своєї душі хотів злитися в одну державницьку громаду — що серед цих Українців я як був, так і остався «чужим тілом» — роблю висновок, що ці Українці єсть орга- нічно нездатні до державного життя…»
Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневого вечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумед- на метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакий собі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в нього остання надія, як велика лапата сніжина на склі за вікном, спершу приклеївшись, повільно повзтиме склом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розта- не і не збіжить краплиною… Але коли самому Дорошенкові стане непереливки, той самий адресат змінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе
на папір зовсім інші рядки; швидким свої почерком вестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді — після санаторію «Віннервальде» Липинський не від- мовиться від випробуваного способу лікування, чи в зимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірсь- кому повітрі, хай навіть як зараз добряче припікає серпневе сонце:
«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки несказано мучився. Чим дальше відходжу від того світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото, яким там всіх обліплюють, тим більше морально від- роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Аби тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних, то можна буде братись до праці наново, але вже з нау- кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви, Дорогий Дмитре Івановичу…»
Липинський опустив на мить затерплу руку, попра- вив другою неслухняну подушку і тим самим прудким та розгонистим почерком дописав:
«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі- няючих дотеперішній спосіб українського думаня — рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни- ми, закарликуватими показалися…»
33
Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова, заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на про- світлілому небі, молитва-сповідь, молитва-роздум інколи давала його зболеним грудям і не менш зболе-
ній душі куди більше від прописаних ліків. Липин-
ський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистим Небом, він уже недоступний та недосяжний для житейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки, відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсь гладший путівець, без отих безконечних ритвин, вибоїн і калабань.