Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки, яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнати родинного щастя, йому також не судилося — не сприйняла дружина кочового емігрантського життя і наполягла, аби дочка Ева ходила у польський навчальний заклад, жила та виховувалася у польсько- му середовищі.
Потому переходила його молитва на друзів і побра- тимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрест по отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли без найменшої певності, що та Хресна дорога колись скін- читься, йшли з тягарем неймовірним під спекою недо- віри один до одного, градом прокльонів недругів і зли- вою кпин однодумців недавніх.
Моліться за ворогів ваших… Він має молитися, якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру, з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомість на місце його прийшли фендрики, потаємні чекісти- волохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які не важили і не могли важити долями надто багатьох людей самовідданих…
Розказував у вузькому колі полковник Степан Лазуренко, тодішній командир Богданівського полку, як на одній із залізничних станцій поблизу Умані шукав отамана колишнього болбочанівського корпу- су. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, він побачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, до начальства належати, і став запитувати:
Де знайти отамана Волоха?
Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим пером чи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнє між чумаркою і черкескою, підперезана широким ремінним поясом, на якому з одного боку теліпався револьвер, а з другого оперетково стирчала шабля, своєю чергою дещо бундючно перепитала:
Спершу відрекомендуватися належить. А ви то хто будете?
Командир полку Лазуренко.
Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатино- вичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпу- су оце призначено.
Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовтороте хлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має роз- робляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадета- аспіранта австрійської армії може протистояти гене- ралітетові царських часів, офіцерству, яке пройшло японську, Першу світову й вже цю, громадянську, війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти укра- їнства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях? Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойо- вому досвідові гадає протиставити своє залякуюче дикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чи якесь там пір’я?
Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зара- но цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, кар- ликуватий і довгенько нездатний буде на таку висо- чінь самопожертви та притлумлення гордині своєї під- нестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш на себе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визнача- ти, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти роз- минувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про це був більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра пере- ступити через гонор свій чи амбіції і запропонувати тобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво,
що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хри- пиш своїми напіввисохлими легенями, ти живий- таки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе, ідею сім смертоносних куль… Та сама стара Європа, яка запишалася вельми справедливістю своєю, ота перестаріла мадам, що на зморхле лице накладає фальшивий рум’янець пристойності і чесного право- суддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправді на глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує рап- том убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулером підтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штра- фує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудине ремесло, до таких розцінок скотившись.
І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними, хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духу і зброї чи просто вівці заблудлі?
Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим…
І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його в святотатстві, у шинкуванні землею українською. А ти хоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоч читав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова про пилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай, чи не на справу українську пустив Скоропадський кошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів у Росії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг, оті сотні мільйонів марок за маєток дружини в Британії? Тепер же дружина на грядках з картопель- кою і цибулею копирсається, за козою і поросятком пильнує.