Лікандер кинув назад ту сторінку книги, вона ковз- нула гладенькою та лискучою поверхнею фортепіано і, гойднувшись, зашурхотіла підлогою. «Розумний був чоловік, той пан Липинський, — подумав Лікандер. — Тільки час свій на писанину марне тратив, бо про Хама у Біблії все написано, нічого від себе ще щось вигадувати».
Уже збирався йти чоловік, взявши під руку кришку фортепіано, але передумав раптом. Став з підлоги зби- рати решту сторінок книги, порваної й кимось до нього шматованої: не пропадати ж добру, може, сало яке знадобиться колись загорнути в дорогу.
Удома, присівши втомлено, ще кілька сторінок взявся перебирати й нечутно, одними губами читати:
«Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людей за гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочов-
ник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючої громади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріяльної і духової культури, яку побіч нього все будує працьови- тий хлібороб і промисловий робітник. Оцим заздрим зазіханням, оцею своєю вічною готовністю кинутися на грабунок вежі, він примущує їх будівничих все інтенсивніше працювати…»
Ні, крутнув головою невдоволено Лікандер, щось вельми розумно написано. Взяв наступний, злегка надірваний аркуш. Але тут накручене ще хитромудрі- ше, про якусь «еліту», що не має опускатися до наро- ду, навпаки, до рівня свого його піднімати мусить. Узяв третій листок, але й там все про вежу оту: «А зле- дащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйну- вати допустила, заганяється тепер назад до примітив- ної праці твердою нагайкою варварів…»
Хай тобі грець, сердито відкинув сторінки Лікан- дер, хоч грамотій неабиякий той пан Липинський, але дурниць понаписував. Ліпше прописав би щось таке, аби, як доведеться добряче повечеряти йому з кумом, голова наступного ранку не тріскала.
Єдиною за день втіхою була кришка фортепіан- на, — що виблискує он у кутку, завтра він обов’язково її приб’є, бо на сьогодні клопотів мав і так задосить.
Ще довго стояв пусткою дім Липинських, доки не почала порядкувати тут нова, радянська влада.
Аж болячки відступали і тепліла душа, як згадував В’ячеслав Липинський колись рідне село. «…В зелені дерев тонуть рідні Затурці мої. Із того моря зелені високо піднімається Затурцівська церква. Здалеку видніється вона своїми куполами, гулко й протяжно звучить її дзвін. А по той бік сіножаті, де в зарослях осоки й очерету тихо несе свої води Турія, відкли- кається дзвоном своїм наш костьол. І серце радіє, коли бачу, як мирно ідуть молитися в свою церкву право-
славні, а в костьол — католики-християни — єдині діти Спасителя нашого Ісуса Христа».
Тим часом діти нової, уже радянської влади в домі Липинських, їхньому родинному гнізді з чотирма уро- чистими колонами при вході, сперш у підвальному поверсі зберігали картоплю, потім свиней розвели. У костьолі, що так пам’ятно відкликався дзвонами і де охрестили В’ячеслава Казимировича, ця влада спер- шу склад дусту та інших отрутохімікатів облаштува- ла, потім храм на клуб перевела.
А ще муляла око райкому статуя Матері Божої біля будинку, талановитим майстром виконана статуя з білого мармуру, привезеного з неблизької Італії. За наказом райкому розтрощили скульптуру, а на тому ж постаменті встановили бетонного жеребця.
Чи ж не правда, красень? — тішилося началь- ство, любовно зирячи і аж пальцями приклацуючи від утіхи.
35
У монастирську келію отця Григорія Онуфріва злегка постукали.
Вас подавно чекає незнайома жінка. У неї, певне, якесь горе, — переступив поріг монах, що одночасно був тут за пароха.
Отець Григорій відразу вийшов до відвідувачки — горе те було написане на її обличчі. Обгорілі вії та брови, темні синці на обпалених щоках, та найбільше вражав хіба погляд — погляд, в якому дивовижно поєдналися розгубленість і надія, сподівання і страж- денне очікування, що їй відмовлять та байдуже від- махнуться, залишать наодинці з бідою, бо й без неї у кожного стачає тепер болю та муки, тепер, коли в часи
Другої світової війни розгулялося лихо людське не- спинно і нестримно, неймовірними і безкінечними обширами.
Отець Григорій поспитав, хто ж вона буде. Зачувши українську мову в цьому сільському мона-
стирі, за півтора десятка кілометрів від провінційного німецького міста Плятлінга, жінка від несподіванки, видавалося, ще більше зашарілася, хоч і без того нескладно було по неприродному рум’янцеві зрозумі- ти, що гарячка не облишала її.