Прізвиська, що їх давав батько Товстуна Чарлі, чіплялись. І нічого з цим не вдієш.
Та це була далеко не найгірша риса батька Чарлі.
Претендентів на звання найгіршої риси, поки Товстун Чарлі зростав, було чимало. Чіпке око й не менш чіпкі пальці, принаймні якщо вірити панночкам з усієї околиці, які скаржились матері Чарлі, спричиняючи скандали. Тоненькі чорні сигарили, які батько курив, називаючи «черутами», і запах яких лишався на всьому, до чого він торкався. Пристрасть до химерного різновиду чечітки з човганням ногами, яка, підозрював Товстун Чарлі, була модною десь зо півгодинки в Гарлемі двадцятих. Абсолютна і непробивна дрімучість щодо актуальних новин, поєднана з позірно щирою вірою в те, що ситкоми — це півгодинне віконечко в життя і страждання справжніх людей. І все ж жодна з цих речей окремо не могла бути найгіршою рисою батька Товстуна Чарлі, хоча кожна з них докладалась до найгіршої риси.
Найгіршим у батькові Чарлі було ось що: за нього було соромно.
Авжеж, усі батьки змушують своїх дітей червоніти. Це найбезумовніша річ на світі. Батькам властиво перетворювати дітей на посміховиська вже самим фактом свого існування, так само як і дітям певного віку властиво корчитися від сорому, збентеження і приниження, тільки-но їхні батьки вигулькнули на виднокраї.
Татко Товстуна Чарлі, звісно, розвинув цю батьківську здібність до мистецької форми і насолоджувався нею не менше, ніж розіграшами. А в розіграшах, від найпростіших (о, повірте, Чарлі ніколи не забуде, як уперше пошився в дурні!) до неймовірно заплутаних, він був мастак.
— Наприклад? — поцікавилась одного вечора Розі, наречена Товстуна Чарлі. Той зазвичай і не згадував про батька, а сьогодні саме спробував пояснити, чому запрошувати тата на їхнє майбутнє весілля — дуже кепська ідея. Вони бавили вечір у маленькій винарні в Південному Лондоні. До того часу Чарлі вже встиг виснувати, що і п'ять тисяч кілометрів, і Атлантичний океан однаково добре відділяють його від батька.
— Ну... — перед очима Товстуна Чарлі прокрокували стрункі ряди принижень, і згадка про кожне змусила мимохіть здригнутися. Зрештою він зупинився на одному: — Наприклад, коли я малим перейшов до нової школи, тато розповів, що в дитинстві завжди дуже чекав Дня Президента, тому що закон наказує дати великий мішок цукерок кожній дитині, яка прийде в костюмі свого улюбленого президента.
— Дуже милий закон, — зауважила Розі. — Було б непогано, якби і в Англії щось таке запровадили. — Розі ніколи не виїздила за межі Сполученого Королівства, якщо не враховувати невеличкої відпустки за пакетним туром на острові, що, як Розі була впевнена, розташовувався десь у Середземномор'ї. Розі мала глибокі карі очі та добре серце, дарма що географія не була її сильною стороною.
— Ніякий він не милий, — запротестував Товстун Чарлі. — І такого закону нема. Батько його просто вигадав. У більшості штатів у школах на День Президента взагалі вихідний, а якщо й ні, то немає традиції ходити до школи, вирядившись улюбленими президентами. Дітям, які перевдягаються в улюблених президентів, закон не дає мішка цукерок. І твоя популярність у середній і старшій школі не залежить від того, в якого президента ти вирішив перевдягнутися — мовляв, звичайні діти вибирають банальних президентів, типу Лінкольнів, Вашингтонів чи Джефферсонів, а ось ті, які хочуть стати популярними, вдягаються Джонами Квінсі Адамсами, Ворренами Ґамаліелями Гардінгами чи кимось іще такого штибу. І нібито розповідати напередодні про те, якого президента ти обрав — погана прикмета... Тобто зовсім не погана, але мій татусь мене в тому переконав.
— Він казав, що і хлопці, і дівчатка перевдягаються в президентів?
— О так, і дівчатка теж! Тиждень перед Днем Президента я провів за вивченням усього, що тільки міг, про президентів із універсальної енциклопедії видавництва «Всесвітня книга», щоб вибрати належного.
— І ти навіть не запідозрив, що тато тебе розігрує?
Товстун Чарлі похитав головою:
— Це останнє, що спадає на думку, коли за тебе взявся мій батько. Він найкращий брехун, якого я коли-небудь зустрічав. Дуже переконливий.
— То яким президентом ти прийшов до школи? — поцікавилась Розі, сьорбнувши шардоне.
— Тафтом. Він був двадцять сьомим президентом. Тато десь роздобув коричневого костюма, і я нап'яв те одоробло. Штани довелось підкотити, а замість пуза впакувати подушку. У мене були намальовані вуса. Того дня батько сам відвів мене до школи. Переступаючи поріг, я дуже пишався собою. Решта дітей верещали й показували пальцями. Я замкнувся в кабінці у хлопчачому туалеті і розплакався. Мені не дозволили повернутись додому, щоб перевдягнутися. Довелося ходити так весь день. Було пекельно.
— Треба було щось вигадати. Мовляв, після уроків ти йдеш на костюмовану вечірку. Або можна було сказати правду.
— Угу, — багатозначно буркнув Чарлі, надувшись.
— А що сказав твій тато, коли ти повернувся додому?
— О, він аж за боки хапався від сміху. Хихотів і гиготів, ледь по підлозі не катався. А коли трохи заспокоївся, то сказав, що, напевне, ця традиція Дня Президента відмерла. І запропонував сходити на пляж, пошукати русалок.
— Пошукати... русалок?
— Ми спустилися на пляж, пішли вздовж берега, і він поводився ганебніше, ніж будь-яка людська істота на планеті — виспівував, вичовгував на піску якийсь піщаний танець, чіплявся з розмовами до людей, яких навіть не знав, яких уперше бачив. Я почувався просто жахливо. Але тато сказав, що в Атлантичному океані водяться русалки, і якщо я не ловитиму ґав і уважно їх виглядатиму, то точно хоч одненьку помічу. «Онде! — гукав він. — Бачив? Така руда бестія, з зеленим хвостом». І я вдивлявся, вдивлявся і вдивлявся, але нічого не бачив.
Чарлі похитав головою. Тоді вхопив із тарілки на столику жменю горішків і став закидати їх до рота, вгризаючись із такою люттю, наче кожен із тих горішків був непозбувною ганьбою двадцятилітньої давнини.
— Ну... — життєрадісно відказала Розі, — мені здається, це дуже мило, твій тато — нічогенький фрукт! Треба запросити його на весілля, він стане справжньою душею вечірки!
Вдавившись бразильським горіхом, Товстун Чарлі пояснив, що поява такої «душі вечірки» на власному весіллі — це остання річ, якої комусь могло б забажатись. Запевнив, що не має сумніву, що його тато — й досі найбільше посміховисько на всьому божому світі. Додав, що геть не страждає через те, що кілька років не бачив старого козла, і вважає, що покинути тата, переїхати до Англії і поселитися в тітки Аланни — найкраще рішення в житті його матері. Закріпив Чарлі своє твердження запевненням у тому, що хай він буде проклятий, двічі проклятий або навіть, можливо, тричі проклятий, якщо дозволить запросити батька на весілля. Ба більше, підсумував він, те, що батька не треба запрошувати, тішить його в їхньому весіллі чи не найбільше.
Тоді Товстун Чарлі побачив вираз обличчя Розі та крижаний проблиск у її зазвичай дуже прихильному погляді, і поспішив виправитись: мовляв, він мав на увазі, що незапрошення батька є другою за найкращістю весільною втіхою, але було вже надто пізно.
— Просто змирись із цим, — відрубала Розі.— Зрештою, весілля — це чудова оказія зламати стіни і звести мости. Це твій шанс дати йому знати, що ти на нього не ображаєшся.
— Але ж я ображаюся! — заперечив Товстун Чарлі.— Сильно.
— У тебе є його адреса? Чи номер телефону? Напевне, варто йому подзвонити... Листівка — якось надто безособистісно, тим паче коли твій єдиний син одружується. Ти ж його єдиний син? У тебе немає його імейла?
— Так, єдиний. І ні, не маю зеленого поняття, є в нього імейл чи ні. Напевне, ні. — О так, думав він. Листи — це чудово. Листи можуть, скажімо, загубитись на пошті.
— Добре, але ж у тебе мусить бути адреса чи телефон.