— Ні, — чесно відказав Чарлі. Може, його батько переїхав. Він міг виїхати з Флориди в якусь місцину, де в людей немає телефонів. І адрес теж.
— Ну а в кого є? — Розі уривався терпець.
— У пані Гіґґлер, — промурмотів Чарлі. Вся його войовничість кудись поділася.
— Хто така пані Гіґґлер? — мило всміхнулася Розі.
— Подруга сім'ї. Коли я ріс, мешкала по сусідству.
Він розмовляв із пані Гіґґлер кілька років тому, коли помирала його матір. На мамине прохання він зателефонував пані Гіґґлер, щоб та передала вісточку татові Чарлі і попросила того вийти на зв'язок. За кілька днів, коли Чарлі був на роботі, на його автовідповідачі залишив повідомлення чоловік, чий голос він не сплутав би ні з чиїм, хоч він і звучав постаріло та трохи п'яно. Голос належав батькові.
Той сказав, що зараз не найкращий час, і що справи змушують його залишитись в Америці. Тоді він додав, що, як не крути, мама Чарлі була, до дідька, прекрасною жінкою.
За кілька днів до лікарняної палати доставили букет з різноманітних квітів. Прочитавши прикріплену до букета листівку, мати Чарлі пирхнула:
— Думає, що легко обведе мене навколо пальця? Щось цей паскудник замислив, точно тобі кажу!
Утім, мама все ж попросила медсестру поставити букет на почесне місце біля ліжка і кілька разів перепитувала в Чарлі, чи його батько не давався чути, і чи не збирається приїхати і відвідати її, перш ніж усе скінчиться.
Товстун Чарлі сказав, що ні про що таке не знає. Він зненавидів і це запитання, і свою відповідь, і вираз материного обличчя, коли він сказав, що ні, батько не приїде.
Найгіршим, на думку Чарлі, був день, коли насуплений низенький лікар відвів його вбік і сказав, що тепер вже недовго зосталося, його мама швидко згасне, і наразі питання лише в тому, щоб зробити її останні дні втішними.
Товстун Чарлі покивав і пішов до матері. Вона саме тримала його за руку і питала, чи не забув він заплатити за опалення, коли з коридору долинув якийсь шум. І то були тупотіння, грюкіт, вистукування, цигикання, терленькання, дзенькіт і торохкання, недоречні в лікарняних коридорах, де на стінах висять таблички з проханнями дотримуватись тиші, а послух цьому правилу забезпечують крижані погляди медсестер.
Звук гучнішав.
Товстун Чарлі на мить подумав, що то якийсь теракт. Натомість матір на цю какофонію слабенько усміхнулась і прошепотіла:
— Жовта пташинка.
— Га? — Товстун Чарлі відчув, що геть перестає щось розуміти.
— Жовта пташинка, — гучніше і чіткіше сказала мама. — Пісня, яку грають.
Товстун Чарлі підійшов до дверей і визирнув.
Коридором, ігноруючи заперечення медсестер і витрішки пацієнтів у піжамах та їхніх родичів, крокувало щось схоже на дуже невеличкий джазовий гурт із Нового Орлеана. Із саксофоном, сузафоном і трубою. Там був велетенський чолов'яга з прив'язаною до шиї подобою контрабасу. І ще один — який бив у бас-барабан. А очолював процесію не хто інший, як татусь Чарлі в елегантному картатому костюмі, борсаліно і канаркових рукавичках. Він ні на чому не грав, але його хода нагадувала колінця якоїсь дивної чечітки, що не відлунювала на відполірованому лікарняному лінолеумі. Батько піднімав капелюха, вітаючись з усім медперсоналом, який траплявся йому дорогою, і тис руки тим, хто наближався заговорити чи спробувати поскаржитись.
Товстун Чарлі закусив губу і помолився всім, хто могли б його почути, щоб земля розчахнулася і поглинула його, або принаймні щоб із ним трапився швиденький, милосердний і цілковито смертельний серцевий напад. Але йому не пощастило. Чарлі зостався серед живих, духовий ансамбль все наближався, а батько все пританцьовував, тис руки й усміхався.
«Якщо є на білому світі хоч якась справедливість,— думав Товстун Чарлі, — батько просто піде коридором далі, мине нас і зупиниться десь аж у відділенні сечостатевих захворювань». Утім, справедливості в світі не було, і тато зупинився прямісінько під дверима палати в онкології.
— Товстуне Чарлі! — проголосив тато достатньо гучно, щоб не тільки всенька палата, а й усе відділення і ціла лікарня вирозуміли, що вони з Чарлі знайомі. — Товстуне Чарлі, заберися з дороги! Тато прийшов!
Товстун Чарлі забрався з дороги.
Оркестр, яким верховодив батько, зайшов до палати і вервечкою прочимчикував до ліжка матері Чарлі. Вона підвела на музикантів погляд і всміхнулася.
— Жовта пташинка, — повторила мама слабким голосом. — Моя улюблена пісня.
— Ким би я був, якби таке забув? — відказав тато Чарлі.
Мама повільно похитала головою, а тоді простягла руку і стиснула його долоню в канарковій рукавичці.
— Перепрошую, — звернулась до Чарлі дрібненька біла жінка з планшеткою, — ці люди — з вами?
— Ні, — Товстун Чарлі зашарівся. — Ні, не зі мною. Аж ніяк.
— Але ж це ваша матір, — жіночка прошила його поглядом василіска. — Мушу просити вас, аби ви змусили цих людей негайно залишити палату, не створюючи жодного додаткового гамору!
У відповідь Товстун Чарлі щось нерозбірливо замурмотів.
— Що ви сказали?
— Я сказав, що майже певен, що не можу їх ні до чого змусити, — виразніше відказав Чарлі. Він утішав себе тим, що гірше вже бути просто не могло, коли це його батько забрав у барабанщика пластикову торбу і почав витягати з неї бляшанки з напівтемним елем, роздаючи їх музикантам, медсестрам, медбратам і пацієнтам. А тоді закурив черуту.
— Перепрошую! — скипіла жіночка з планшеткою, забачивши дим, і націлилась на Чарлиного тата, ніби перевернута догори дриґом радянська ядерна боєголовка.
Товстун Чарлі скористався цією миттю, аби вислизнути геть. Ця тактика видавалась наймудрішою.
Того вечора він сидів удома, чекаючи телефонного дзвінка або стукоту в двері десь із таким відчуттям, із яким люди, які колінкують перед гільйотиною, чекають цілунку леза на шиї. У двері так і не подзвонили.
Не поспавши до пуття, він прошмигнув до лікарні наступного дня, готовий до найгіршого.
Мама, однак, лежала в ліжку, і вигляд у неї був куди спокійніший і вмиротвореніший, ніж у всі попередні місяці.
— Він поїхав, — пояснила вона, коли Товстун Чарлі зайшов. — Не міг залишитись на довше. І, Чарлику, щиро кажучи, було б добре, якби ти вчора отак не втік. Ми влаштували справжню вечірку. Як у старі добрі часи.
Товстуну Чарлі складно було уявити собі щось гірше за вечірку в раковій палаті, очолювану його татусем із джазовим ансамблем. Він промовчав.
— Він не погана людина, — продовжила Чарлина мама, і очі її заблищали. Тоді насупилась. — Хоча, мабуть, це не зовсім правда. Він точно не добра людина. Але вчора він подарував мені дуже багато добра, — і вона усміхнулась, дуже щиро, аж на коротку мить знову здалась молодою.
У дверях стояла жінка з планшеткою. Вона націлила на Чарлі пальця. Товстун Чарлі поплівся в її напрямку, почавши мурмотіти вибачення ще до того, як вона взагалі могла б його почути. Але коли наблизився, то збагнув, що жінка більше не скидалася на василіска зі спазмом шлунка. Сьогодні медсестра виглядала цілковито по-котячому. Вона сказала тільки:
— Ваш тато.
— Вибачте, — почав виправдовуватись Товстун Чарлі. Він звик говорити це слово ще з дитинства — одразу, як хтось згадував про його батька.
— Ні-ні-ні, — запротестувала вчорашня самка василіска.— Не треба вибачатись. Я просто подумала... Ваш тато... Якщо раптом нам доведеться вийти з ним на зв'язок — у нас немає ні його адреси, ні номера телефону. Треба було спитати вчора, але мені геть-чисто вилетіло з голови.
— Не думаю, що в нього є телефон, — відказав Чарлі. — А найпростіше його знайти у Флориді. Якщо їхати вздовж берега по шосе А1А, то по обіді можна знайти його на мосту — він рибалить. А вечорами він буде в барі.
— Такий милий чоловік, — замріяно озвалась медсестра. — Чим він займається?
— Я ж казав. Він називає це дивом хлібів і рибин.
Медсестра без жодних емоцій витріщилась на нього, і він започувався дурнем. Коли те саме говорив його тато, люди реготали.