— Коли?
— Завтра.
— Навіщо?
— На похорон. Тато. Він помер.
— Ой, мені так прикро! Мені дуже-дуже прикро!— вона обійняла його і притисла до себе. Він стояв у її обіймах, ніби манекен. — Як це трапилось, як він... він хворів?
— Я не хочу про це говорити, — похитав головою Чарлі.
Розі обійняла його міцніше, а тоді співчутливо кивнула. Вона думала, що він надто розчавлений горем, щоб розмовляти. Але річ була не в цьому. Чарлі почувався надто великим посміховиськом.
Існує сотня тисяч способів померти як годиться. Можна, наприклад, зіскочити з мосту, щоб урятувати малюка, який от-от потоне. Можна потрапити під град куль, коли наодинці штурмуєш кубло зловмисників. Цілковито порядні способи вмирати.
Правду кажучи, бувають і трохи менш статечні, але теж доволі нічогенькі способи відійти. Ось, наприклад, раптове самозаймання: сумнівно з медичної точки зору і малоймовірно з наукової, однак люди продовжують здимляти, залишаючи після себе тільки руки з недокуреними цигарками. Товстун Чарлі якось читав про такий випадок у журналі: він був би геть не проти, щоб його батько помер саме так. Він був би не проти навіть, якби батько помер від серцевого нападу, кинувшись навздогін за якимось чуваком, який поцупив його виграні в лотерею грошики.
Звісно, батько Чарлі помер не так.
Батько приїхав до бару рано і розпочав вечір караоке, заспівавши «Як ся маєш, кицюню?» Тома Джонса. Якщо вірити пані Гіґґлер, якої там не було, співав тато Товстуна Чарлі так, що Тома Джонса на його місці обвішали б жіночою білизною, батько ж за свої таланти отримав пиво від закладу і компанію кількох білявих туристок із Мічіґану, які негайно вирішили, що він наймиліший на світі чоловік.
— То вони у всьому винні, — гірко зауважила пані Гіґґлер по телефону. — Вони його під'юджували!
Усі вони повлізали в маєчки без бретельок, усі були червонющі від надто довгого необачного сидіння на сонці, і всі годилися йому в доньки.
Тому батько хутенько пришвартувався біля їхнього столу і тішив їх натяками на те, що під час війни служив у контррозвідці (хоча, звісно, обачно не уточнював, під час якої саме війни), і байками про те, що може голіруч убити людину дюжиною різних способів, навіть не захекавшись.
Далі він запросив найбілявішу і найцицькастішу туристку на танець, поки її подруга виводила на сцені «Незнайомці в ночі» Френка Сінатри. І хоча туристка була вища за нього, і його усмішка тонула в її бюсті, здавалося, він чудово бавив час.
Потім, коли танець скінчився, він знову видряпався на сцену. І оскільки єдине, що напевне можна було стверджувати про батька Чарлі, так це що він не переживав за свою гетеросексуальність, він затягнув «Я той, ким я є» Джеррі Германа до всіх присутніх, а особливо до найбілявішої туристки за столиком прямісінько перед ним. Він вклав у цю пісню все. Він саме дістався кульмінації, у якій намагався пояснити всім присутнім, що він є тим, ким він є, і його життя не вартуватиме і ламаного гроша, якщо він не матиме можливості про це розповісти, коли це на його обличчі з'явився дивний вираз. Він притис одну руку до грудей, іншу простягнув, і з усією грацією, на яку людина взагалі може бути здатна, повільно звалився з саморобної сцени просто на біляву відпочивальницю, а далі й на підлогу.
— Він завжди мріяв відійти саме так, — зітхнула пані Гіґґлер, а тоді розповіла Чарлі про останній батьків жест. Падаючи, він вчепився простягнутою рукою у перше, що під неї потрапило. Першою виявилась маєчка без бретельок на білявій туристці, тому спершу багато хто подумав, що то хтивість спонукала старого до раптового стрибка зі сцени, і що метою цього стрибка було продемонструвати той-таки бюст усьому товариству. І ось вона, туристка, стовбичила з виставленими на всезагальний огляд грудьми під музику «Я той, ким я є», до якої більше не допасовувався спів.
Коли присутні збагнули, що сталося, запала гнітюча двохвилинна тиша. Батька Товстуна Чарлі винесли до карети швидкої, а білява туристка билася в істериці у вбиральні.
Товстун Чарлі чомусь не міг викинути з голови саме груди. У його уяві вони стежили за ним не згірш за намальовані очі на старих полотнах. Він усе хотів вибачитися перед великою кількістю людей, яких ніколи не бачив. А усвідомлення того, що його батькові ця історія видалась би просто дивовижненькою, жахало Товстуна Чарлі ще більше. Коли вас змушує соромитися випадок, учасником якого ви не були, знічення посилюється: адже ваш мозок продовжує додавати подіям барв, повертається до них знову й знову і розглядає з усіх боків. Ну гаразд, ваш, може, так і не робить, але в голові у Товстуна Чарлі все відбувалося саме так.
Як правило, Товстун Чарлі відчував сором у зубах і десь у верхній частині шлунку. Якщо на телеекрані з'являвся хоч натяк на засоромлення, Чарлі негайно підстрибував і вимикав телевізор. Якщо ж це було неможливо, скажімо, з ним був хтось іще, Чарлі під тим чи іншим приводом забирався з кімнати і повертався лише тоді, коли соромлива сцена вже точно мусила скінчитися.
Товстун Чарлі мешкав у Північному Лондоні. Він переїхав сюди, коли йому було десять, і в нього був американський акцент, через який його безжально підколювали. Чарлі довго і важко працював над тим, щоб його позбутися, практикував м'які приголосні і глибоке «р», і навіть зрозумів, як правильно використовувати фразу «зроду-віку». А коли йому виповнилося шістнадцять і він нарешті успішно позбувся американського акценту, його однолітки раптово виявили, що прикольно розмовляти так, наче вони зроду-віку не бачили нічого, крім американського гетто. Дуже скоро всі вони, окрім самого Товстуна Чарлі, розмовляли точнісінько як Товстун Чарлі, коли той приїхав до Англії. Тільки якби Товстун Чарлі ляпнув щось із того, що казали на вулиці вони, його мамця точно вибила б йому бубну.
Вся справа була в голосі.
Щойно сором через обраний татусем метод відкидання копит почав стихати, Чарлі відчув порожнечу.
— У мене ж геть не залишилось сім'ї, — сказав він Розі майже роздратованим тоном.
— У тебе є я, — відповіла вона. Це змусило Товстуна Чарлі всміхнутись. — І моя мама, — додала Розі, і це зупинило усмішку на півдорозі. Розі цьомнула його у щоку.
— Ти могла б залишитись на ніч, — запропонував він. — Втішити мене і все таке.
— Могла б. Але не залишуся.
Розі не збиралася спати з Товстуном Чарлі до весілля. Вона казала, що вирішила так ще коли їй було п'ятнадцять. Не те щоб тоді вона знала, що в її житті вигулькне Товстун Чарлі, але наміру відступати в неї не було. Розі ще раз обійняла Чарлі, цього разу надовше, і закінчила:
— Взагалі-то тобі слід примиритися з батьком.— І пішла додому.
Тієї ночі він так і не відпочив: іноді впадав у дрімоту, відтак бентежно прокидався, а потім знову провалювався в сон.
Так він і зустрів схід сонця. Чарлі знав, що коли люди повиходять на роботу, йому доведеться зателефонувати своєму турагентові і попросити забронювати спеціальний терміновий квиток до Флориди. Далі він подзвонить в Агентство Ґрема Коутса і скаже, що у зв'язку зі смертю родича йому доведеться взяти кілька вихідних, і так, він чудово знає, що ці дні йому вирахують із лікарняних та відпустки. Але зараз Чарлі міг тішитися ще якоюсь часиною спокою.
Він пройшов коридором до манюсінької кімнаточки на тильному боці будинку і визирнув у сад унизу. Вже лунав світанковий хор, у якому Чарлі розгледів чорних дроздів, горобців, що дріботіли огорожею, і, серед гілочок дерева неподалік, одненького омелюха. Товстун Чарлі подумав, що світ, де вранці співають пташки — це нормальний світ, сповнений здорового глузду. І ще, подумав Чарлі, він, у принципі, не проти бути частиною такого світу.
Пізніше, коли птахи стали лякати, Товстун Чарлі все одно згадував цей ранок як добрий і впорядкований. А ще — як мить, коли все почалося. Мить перед тим, як розчахнулося божевілля. Мить перед тим, як прийшов страх.