Воно її вб'є. Отак усе скінчиться.
— Воно хоче тебе, Розі, — озвалася мама.
— Я знаю.
Розі підняла найближчий твердий предмет, дерев'яну підставку, де колись були ножі, і якомога сильніше жбурнула у тінь, а тоді, не перевіряючи, влучила вона чи ні, якомога швидше вибігла з кухні у коридор. Вона знала, де були вхідні двері...
Щось темне і чотириноге рухалося швидше: воно перестрибнуло через її голову та майже безшумно приземлилося перед нею.
Розі позадкувала до стіни. У роті у неї пересохло.
Звір стояв між ними та вхідними дверима, і він повільно й тихо рухався до Розі, так ніби мав увесь час на світі.
Матір вибігла з кухні, а тоді повз Розі — вона непевними кроками рухалася до великої тіні у залитому місячним сяйвом коридорі і махала руками. Слабкими кулачками вона вдарила істоту у ребра. Пауза, ніби весь світ затамував подих, а тоді істота обернулась до неї. Неясний порух — і матір Розі лежала на підлозі, а тінь теліпала нею, наче пес ганчір'яною лялькою в зубах.
У двері подзвонили.
Розі хотіла покликати на допомогу, але натомість заверещала, голосно і наполегливо. Зіткнувшись із неочікуваним павуком у ванні, Розі здатна була кричати, як актриса малобюджетного фільму за першої зустрічі з чоловіком у гумовому костюмі. Тепер же вона була у темному будинку, з примарним тигром і потенційним серійним убивцею, і одна з цих істот, а можливо, й обидві, щойно напали на її матір. У голові майнули кілька варіантів дій (пістолет: пістолет був у підвалі. Їй варто було б спуститися й дістати пістолет. Чи двері — вона могла би спробувати пройти повз матір і тінь та відчинити вхідні двері), але легені й рот тільки верещали.
Щось затарабанило у двері. Вони намагаються вдертися сюди, подумала Розі. Їм не виламати ці двері. Вони надто міцні.
Її матір лежала на підлозі у плямі місячного світла, а тінь скоцюрбилась над нею; тінь відкидала голову назад і гарчала, глибоким хриплим риком страху, випробування та володіння.
У мене галюцинації, з шаленою переконаністю подумала Розі. Мене замкнули у підвалі на два дні, і тепер у мене галюцинації. Немає жодного тигра.
Так само вона була переконана, що немає блідої жінки у місячному сяйві, хоч вона й бачила, як та крокує коридором — жінка з білявим волоссям, довгими-довгими ногами та вузькими стегнами танцівниці. Жінка зупинилася, підійшовши до тіні тигра, і сказала:
— Привіт, Ґреме.
Тінь звіра підняла важку голову і загарчала.
— Не думай, що сховаєшся від мене в цьому дурному костюмі тварини, — сказала жінка. Вигляд у неї був незадоволений.
Розі збагнула, що бачить крізь верхню частину тіла жінки вікно, і позадкувала, доки не притислася щільно до стіни.
Звір знову загарчав, хоча вже не так упевнено.
— Я не вірю у привидів, Ґреме, — провадила далі жінка. — Я прожила життя, усе своє життя, і не вірила в привидів. А тоді я зустріла тебе. Через тебе кар'єра Морріса зазнала невдачі. Ти обікрав нас. Ти вбив мене. І нарешті, щоб принизити ще більше, ти змусив мене повірити у привидів.
Тінь у формі великого кота заскавучала і позадкувала коридором.
— Не думай, що зможеш отак мене ігнорувати, жалюгідний ти чоловічку. Ти можеш прикидатися тигром скільки хочеш, але ти не тигр. Ти пацюк. О ні, це було би принизливо для благородного й численного роду гризунів. Ти гірше ніж пацюк. Ти піщанка. Ти тхір.
Розі побігла коридором. Пробігла повз тінь звіра, повз матір на підлозі. Пробігла крізь бліду жінку, і то було наче пробігти крізь імлу. Вона дісталася вхідних дверей і почала намацувати засуви.
У голові, чи то в реальності, Розі чула суперечку. Хтось казав:
— Не звертай на неї уваги, ідіоте. Вона не може тебе торкнутися. Вона лише даппі. Вона заледве реальна. Хапай дівчину! Зупини дівчину!
А хтось інший відповідав:
— Ви справді виказуєте слушну думку. Але я не впевнений, що ви взяли до уваги всі обставини, віч-на-віч, ну, обачність, гм, береженого Бог береже, якщо ви слухаєте...
— Я кажу. Ти слухаєш.
— Але...
— Я хочу знати, — сказала бліда жінка, — наскільки ти зараз примарний. Тобто я не можу торкатися людей. Навіть не можу торкатися предметів. Але можу торкатися привидів.
Бліда жінка заліпила потужний удар ногою в морду звіра. Котяча тінь зашипіла і ступила крок назад, і нога промахнулася буквально на кілька сантиметрів.
Наступний удар влучив, і звір завив. Ще один сильний удар у місце, де мав би бути котячий ніс, і звір видав звук кота, якого миють шампунем — самотнє виття жаху і люті, ганьби і поразки.
Коридор сповнився сміхом мертвої жінки, сміхом торжества і вдоволення.
— Тхір, — сказала вона. — Ґрем Тхір.
Будинком пронісся холодний вітер.
Розі витягла останні засуви і повернула замок. Вхідні двері відчинилися. Звідти вдарили сліпуче яскраві промені ліхтарів. Люди. Машини. Жіночий голос мовив:
— Це одна зі зниклих туристок.
А тоді:
— Боже мій.
Розі обернулася.
У промені ліхтарика вона бачила матір, що скоцюрбилася на підлозі, а коло неї, босий, непритомний і безперечно в людській формі, лежав Ґрем Коутс. Навколо них була розлита червона рідина, схожа на багряну фарбу, і на хвильку Розі не змогла збагнути, що то таке було.
До неї зверталася жінка. Вона казала:
— Ви Розі Ноа. Мене звати Дейзі. Знайдімо, де б вам присісти. Ви хочете присісти?
Хтось, мабуть, знайшов електрощиток, бо тієї ж миті в усьому будинку з'явилося світло.
Кремезний чоловік у поліційній формі схилився над тілами. Він подивився і сказав:
— Це точно пан Фіннеґан. Він не дихає.
Розі відповіла:
— Так, будь ласка. Я б дуже хотіла сісти.
Чарлі сидів поруч із павуком на краєчку скелі, у місячному сяйві, і ноги його звисали у прірву.
— Знаєш, — сказав він, — ти колись був частиною мене. Коли ми були дітьми.
— Справді? — Павук схилив голову набік.
— Думаю, так.
— Ну, це дещо пояснює. — Павук випростав руку: на тильному боці пальців, ніжачись у повітрі, сидів семиногий глиняний павучок. — То що тепер? Ти візьмеш мене назад чи що?
Чарлі насупив брови:
— Думаю, ти став кращим, ніж міг би бути, якби лишався частиною мене. І задоволення отримав набагато більше.
— Розі, — мовив Павук. — Тигр знає про Розі. Ми мусимо щось зробити.
— Авжеж, мусимо, — сказав Чарлі.
Він подумав, що це було схоже на бухгалтерію: вносиш дані в одну колонку, віднімаєш їх із іншої, і, якщо все зробив правильно, результати мусять зійтися внизу сторінки. Він узяв брата за руку.
Вони підвелися і ступили крок уперед, зі скелі...
...і все стало яскравим...
Холодний вітер повіяв між світами.
— Знаєш, — сказав Чарлі, — ти не чарівна частина мене.
— Справді? — Павук ступив іще крок. Падали незліченні зорі, прокладаючи собі шлях темним небом. Хтось десь грав високу мелодійну музику на флейті.
Ще крок, і залунали далекі сирени.
— Ні, — мовив Чарлі. — Гадаю, пані Данвідді так думала. Вона розділила нас, але так ніколи і не зрозуміла, що насправді зробила. Ми більше схожі на дві половинки морської зірки. Ти виріс у цілу особистість. І я, — додав він, усвідомлюючи, що так і було, — теж виріс.
Вони стояли на кручі у сутінках. Нагору, миготячи вогнями, їхала швидка, а за нею інша. Вони припаркувались на узбіччі за групою поліційних машин.
Дейзі давала всім вказівки, що робити.
— Ми тут небагато можемо вдіяти, — зазначив Чарлі. — Не зараз. Ходімо. — Останні світлячки полишили його і, змигнувши, заснули.