Вони поїхали першим ранковим мікроавтобусом до Вілльямстауна.
Мейв Лівінґстон сиділа нагорі в бібліотеці будинку Ґрема Коутса, в оточенні його картин, книжок та DVD, і позирала у вікно. Внизу рятувальна служба клала Розі та її матір в одну швидку, а Ґрема Коутса — в іншу.
Вона подумала, що їй справді сподобалося лупцювати того звіра, на якого перетворився Коутс. Це було найутішніше, що вона робила з часу свого вбивства — хоча, якщо чесно, вона мусила визнати, що танець із паном Нансі був на дуже близькому другому місці. Старий був неймовірно жвавим і мав легкі кроки.
Вона втомилася.
— Мейв?
— Моррісе? — вона роззирнулася, але в кімнаті було порожньо.
— Я б не турбував тебе, якби в тебе досі були справи, люба.
— Дуже мило з твого боку. Але я думаю, що закінчила.
Стіни бібліотеки почали розчинятися. Вони втрачали колір та форму. Почав показуватися світ за стінами, і в його світлі Мейв побачила маленьку постать у чепурному костюмі, що чекала на неї.
Вона вклала свою долоню в його і спитала:
— Куди ми вирушимо тепер, Моррісе?
Він сказав їй.
— Ох. Що ж, це буде приємним різноманіттям. Завжди хотіла там побувати.
І тримаючись за руки, вони пішли.
Чотирнадцятий розділ, який виводить кілька підсумків
арлі прокинувся від стукоту в двері. Розгублено роззирнувся: він був у готельній кімнаті, і в його свідомості вертілись і кружляли, ніби метелики навколо лампочки без абажура, різні малоймовірні події. Намагаючись їх осмислити, він підвівся і дозволив ногам віднести себе до дверей. Він втупився у схему на дверях, яка роз'яснювала, куди рухатись у разі пожежі, і силувався згадати події попередньої ночі. Тоді повернув ключа і, штовхнувши, прочинив двері.
На нього дивилась Дейзі. Вона спитала:
— Ти що, так у цьому капелюсі і спав?
Чарлі підняв руку і помацав маківку. На ній беззаперечно сидів капелюх.
— Так, напевне.
— Господи. Ну, принаймні черевики ти зняв. Ти в курсі, що вчора пропустив усі розваги?
— Пропустив?
— Почисти зуби, — співчутливо мовила Дейзі,— і перевдягнись. Так, пропустив. Поки ти був... — вона завагалась. Тепер, коли про це добре подумати, його зникнення посеред сеансу видавалося доволі неймовірним. Такі речі не повинні траплятись. Не в реальному житті. — Поки тебе не було тут. Я привела шефа поліції до будинку Ґрема Коутса. Ті туристки були там.
— Туристки?
— Ті, про яких він говорив за обідом. Щось про те, що ми підіслали до нього двох людей. То була твоя наречена з мамою. Він зачинив їх у підвалі.
— З ними все гаразд?
— Вони обидві в лікарні.
— Ох.
— Мамі сильно дісталось. А з твоєю нареченою, думаю, все буде гаразд.
— Може, припиниш її так називати? Вона не моя наречена. Вона розірвала заручини.
— Так, але ж ти не розривав?
— Вона мене не кохає. Вона кохає мого брата. А він кохає її. А тепер я перевдягнусь і почищу зуби, і мені треба трішки особистого простору.
— І душ прийми. А цей капелюх смердить сигарами.
— Це родинний спадок, — заявив Чарлі, а тоді пішов до ванної і зачинив за собою двері.
Лікарня була за десять хвилин ходи від готелю. Павук сидів у почекальні і тримав примірник журналу «Щотижневі розваги» із загнутими сторінками, вдаючи, ніби читає.
Чарлі поплескав його по плечі — і Павук аж підскочив. Стривожено підвів погляд, а тоді, побачивши брата, розслабився, але тільки трішки.
— Мені сказали чекати тут, — мовив він. — Бо я не родич чи щось типу того.
— То чого ти просто не сказав їм, що ти родич? Або лікар?
— Ну... Таке легко робити, якщо тобі пофіг, — Павук мав знічений вигляд. — Якщо неважливо, зроблю я це чи ні, то воно вдається без проблем. Але зараз це важливо, і я боюся зробити щось не так, і що як я скажу, а мені відмовлять, і тоді... Чого ти шкіришся?
— Та нічого, просто звучить трохи знайомо. Ходімо. Знайдемо Розі.
— Знаєш, — мовив він уже до Дейзі, поки вони прошкували якимось коридором,— лікарнею можна ходити в два способи. Або ти виглядатимеш, наче ти тут свій — дивися, Павуче, білий халат на дверях, і якраз твого розміру, вдягни його, — або матимеш вигляд настільки недоречний, що ніхто не скаржитиметься на твою присутність. Люди просто почекають, доки хтось інший усе владнає. — Він почав наспівувати.
— Що це за пісня? — спитала Дейзі.
— Вона називається «Жовта пташинка», — відповів Павук.
Чарлі зсунув капелюха на потилицю, а тоді вони зайшли до палати Розі.
Розі сиділа на ліжку і зі стурбованим виглядом читала журнал. Коли вона забачила появу їхньої трійці, вигляд її став іще стурбованішим. Вона перевела погляд із Павука на Чарлі і назад.
— Ви удвох далеченько від дому, — тільки й зауважила вона.
— Всі ми далеченько, — відповів Чарлі. — Павука ти знаєш. А це Дейзі. Вона працює в поліції.
— Я не впевнена, що досі там працюю, — озвалася Дейзі. — Думаю, я накликала на свою голову купу проблем.
— То вчора це була ти? Ти викликала поліцію острова до того дому? — Розі замовкла, а тоді спитала:— Щось чути про Ґрема Коутса?
— Він у реанімації. І твоя мама також:.
— Ну, якщо вона отямиться раніше, сподіваюся, вона його пришиє. Мені не кажуть про мамин стан. Вони лише говорять, що все дуже серйозно, і що мені повідомлять, коли буде що повідомляти.
Розі глянула на Чарлі ясними очима:
— Знаєш, вона не така погана, як здається, правда. Якщо мати час її зрозуміти. Коли ми сиділи замкнені в підвалі, у нас було багато часу поговорити. Вона нормальна. — Розі висякалась, а тоді продовжила:— Лікарі думають, що вона не виживе. Мені нічого не казали прямо, але сказали у такий собі мовчазний спосіб. Це дивно. Я думала, вона переживе що завгодно.
— І я, — погодився Чарлі. — Я думав, що як станеться атомна війна, то виживуть радіоактивні таргани і твоя мама.
Дейзі наступила Чарлі на ногу і спитала:
— Щось відомо про те, що її поранило?
— Я розказала їм, — зітхнула Розі. — У будинку була якась тварина. Можливо, то був лише Ґрем Коутс. Ну, це начебто і був Ґрем Коутс, але також це було щось інше. Вона відвернула його увагу від мене, і воно на неї накинулось... — Уранці Розі вже пояснила це поліції острова, як могла. Вона вирішила не згадувати примарну білявку. Часом розум ламається під тиском, і вона вирішила не давати іншим знати, що саме це з нею і сталося.
Розі перервалась. Вона витріщилась на Павука, так ніби щойно згадала, хто він такий.
— Я тебе, до речі, досі ненавиджу, — заявила вона. Павук мовчав, але на його обличчя наповз жалюгідний вираз, і він більше не схожий був на лікаря: тепер він нагадував чоловіка, який позичив білого халата, що висів за дверима, і хвилюється, що хтось це помітить. А тоді в голосі Розі зазвучали мрійливі нотки:— Але коли я була там, у темряві, мені здалося, що ти мені допомагаєш. Що ти стримуєш звіра. Що з твоїм обличчям? Воно ж усе подряпане.
— То був звір, — відповів Павук.
— Знаєте, тепер, коли я бачу вас одночасно, то розумію, що ви геть не схожі.
— Я гарніший, — озвався Чарлі, і Дейзі знову наступила йому на ногу.
— Господи, — прошепотіла вона. А тоді додала голосніше:— Чарлі? Нам треба поговорити в коридорі. Негайно.
Вони вийшли, залишивши Павука в палаті.
— Що? — поцікавився Чарлі.
— Що «що»?
— Що ти хотіла мені сказати?
— Нічого.
— То нащо ми вийшли? Ти ж чула, Розі його ненавидить. Не треба було лишати їх на самоті. Вона там уже, напевне, його прикінчила.
Дейзі обдарувала його поглядом, що його Ісус міг би кинути на когось, хто повідомить, що, ймовірно, має алергію на рибу і хліб, і непогано було б, якби Син Божий швиденько зорганізував йому курячий салат: у тому погляді були жаль і майже безмежне співчуття.