Вона притисла пальця до губ і притягнула його назад до дверей. Чарлі знову зазирнув до палати: не схоже було, щоб Розі вбивала Павука. Власне кажучи, вона робила дещо цілком протилежне.
— Ох,— тільки й сказав Чарлі.
Вони цілувались. Точніше, ніхто не завадив би вам припустити, що то був цілком нормальний поцілунок, губи до губ, і може навіть трішечки з язиком. Ви б не помітили, як усміхався Павук і як блищали його очі. А тоді, коли поцілунок закінчився, як він стояв із виглядом людини, яка щойно осягнула мистецтво стояння і зрозуміла, що знає, як робити це краще за всіх, хто коли-небудь стояв раніше.
Чарлі знову звернув увагу на коридор і побачив, як Дейзі спілкується з кількома лікарями та поліціянтом, якого вони зустріли напередодні.
— Ми завжди знали, що він слизький тип, — казав поліціянт Дейзі.— Якщо чесно, від іноземців тільки такого і можна очікувати. Місцеві просто такого не зробили б.
— Авжеж ні, — погодилась Дейзі.
— Дуже, дуже дякуємо, — сказав шеф поліції, поплескавши Дейзі по плечі так, що вона аж заскреготіла зубами. — Ця маленька панна врятувала життя тій жінці, — довірливо сказав він Чарлі, і перш ніж разом з лікарями піти коридором геть, поблажливо поплескав по плечі ще й його.
— То що відбувається?— спитав Чарлі.
— Ну, Ґрем Коутс мертвий. Більш-менш. Але для матері Розі надії теж небагато.
— Ясно, — відказав Чарлі. Він подумав над цим. Тоді закінчив думати і вирішив. — Не проти, якщо я перекинусь кількома словами з братом? Нам треба побалакати.
— Я все одно збиралась до готелю. Перевірю електронну пошту. Напевне, доведеться багато просити вибачення по телефону. Треба з'ясувати, чи в мене досі є робота.
— Але ж хіба ти не героїня?
— Думаю, платили мені не за це, — мляво відповіла Дейзі. — Коли закінчиш, знайдеш мене в готелі.
Павук і Чарлі крокували головною вулицею Вілльямстауна, залитою вранішнім сонцем.
— Знаєш, у тебе направду класний капелюх, — зауважив Павук.
— Ти справді так думаєш?
— Ага. Можна поміряти?
Чарлі дав зелений борсаліно Павуку. Той нап'яв його, глянув на своє відображення у вітрині, скривився, а тоді віддав капелюха Чарлі назад.
— Ну, на тобі все одно сидить добре, — розчаровано мовив він.
Чарлі зсунув капелюха на потилицю. Деякі капелюхи можна носити тільки якщо хочеш бути безжурним, хочеш зсувати їх під кутом і ходити в них пружним кроком, ніби от-от затанцюєш. Такі капелюхи вимогливі. І цей капелюх належав до таких. Але Чарлі готовий був прийняти виклик. Він сказав:
— Розина мама помирає.
— Угу.
— Вона мені завжди дуже, дуже не подобалась.
— Я не знав її так добре, як ти. Але якби в мене було більше часу, я певен, що теж дуже, дуже б її незлюбив.
— Нам треба спробувати врятувати їй життя, — зауважив Чарлі без ентузіазму, ніби повідомляючи, що пора сходити до стоматолога.
— Не думаю, що ми можемо таке робити.
— Тато зробив щось схоже для мами. Їй ненадовго стало краще.
— Але то був тато. Не знаю, як нам утнути щось подібне.
— Те місце, на краю світу. З печерами.
— То початок світу, а не край. Що з ним?
— Ми можемо туди потрапити? Без фігні зі свічками і приправами?
Павук хвильку помовчав. А тоді кивнув:
— Думаю, можемо.
Вони разом повернули, повернули у напрямку, якого зазвичай не існувало, і зійшли з головної вулиці Вілльямстауна.
Сходило сонце, і Чарлі з Павуком крокували берегом, заповненим черепами. Черепи не дуже нагадували нормальні людські, і вони вкривали берег, наче жовта галька. Чарлі уникав їх, як міг, Павук же просто хрускотів по кістках. У кінці пляжу вони повернули ліворуч, і те ліворуч було зліва абсолютно від усього. Над ними здійнялися гори на початку світу, а донизу потягнулися урвища.
Чарлі пригадав останній раз, коли мандрував сюди, і йому здалося, що то було тисячу років тому.
— Де всі? — спитав він уголос, і звук перекотився камінням та луною вернувся до нього. Він крикнув гучніше: — Агов?
Всі вони були тут, і всі дивились на нього. Всі вони. Тепер вони здавалися більшими і менш людськими, твариннішими, дикішими. Чарлі збагнув, що минулого разу бачив у них людей тільки тому, що очікував зустріти людей. На скелях над його головою вишикувались Лев і Слон, Крокодил і Пітон, Кролик і Скорпіон, і всі-всі інші, сотні й сотні, і всі вони дивились на нього без усмішок: звірі, яких він упізнав, і звірі, яких не впізнав би жоден із нині живих. Всі тварини, які колись потрапляли до історій. Всі тварини, про яких люди снили, яким поклонялись, яких приручали.
Чарлі бачив їх усіх.
Одна річ, подумав Чарлі, співати на виживання у повному приміщенні людей, які вечеряють, спонтанно, знаючи, що дуло пістолета торкається ребер дівчини, яку ти...
Яку ти...
Ох...
Що ж, подумав Чарлі, про це я хвилюватимуся пізніше.
Зараз же йому дуже хотілось або подихати в коричневий паперовий пакетик, або щезнути.
— Та тут їх сотні, — із трепетом промовив Павук.
На камені поблизу залунало лопотіння, яке виявилось Жінкою-птахою. Вона склала руки на грудях і втупилась у братів.
— Що б ти там не збирався робити, — зауважив Павук, — краще зроби це якнайшвидше. Вони не чекатимуть вічно.
— Угу,— у Чарлі пересохло в роті.
— То, гм... Що ми зараз робитимемо?
— Заспіваємо їм, — просто відказав Чарлі.
— Що?
— Так усе виправляється. Я розібрався. Просто проспіваємо це, ти і я.
— Не розумію. Проспіваємо що?
— Пісню. Співаєш пісню, і все налагоджується,— у голосі Чарлі звучав розпач. — Пісню.
Павук витріщився на брата, і його очі нагадували калюжі після дощу. Чарлі бачив там те, чого не бачив раніше — приязнь, здається, і розгублення, а понад усе — вибачення.
— Не розумію, про що ти.
Лев дивився на них з-за каменя. Мавпа спостерігав із верхівки дерева. А Тигр...
Чарлі побачив Тигра. Той обережно наближався на чотирьох лапах. Обличчя було розпухле і вкрите синцями, але очі поблискували, і скидалося, що він буде більш ніж щасливим зрівняти рахунок.
Чарлі роззявив рота, і звідти вилетіло тихеньке квакання, наче він щойно проковтнув маленьку нервову жабку. Тоді прошепотів до Павука:
— У цьому немає сенсу. Дурнувата була ідея, правда?
— Ага.
— Як думаєш, ми можемо просто змитися? — погляд Чарлі нервово блукав схилом гори та печерами, вихоплюючи кожну з сотень тотемних істот, які зібралися тут від світанку часів. Серед них він зауважив одну, якої не бачив минулого разу: дрібненького чоловічка в канаркових рукавичках та з тонкими вусами. Полисілій голові бракувало борсаліно.
Старий зустрівся з Чарлі поглядом і підморгнув.
То була дрібничка, але дрібнички виявилося достатньо.
Чарлі набрав повні легені повітря і заспівав:
— Я — Чарлі, — співав він. — Я — син Анансі. Почуйте, як лунає моя пісня. Почуйте моє життя.
Він виспівав усім присутнім пісню хлопчика, який був напівбогом, і якого стара сердита жінка розламала навпіл. Він співав про свого батька і про свою матір.
Він виспівував імена і слова, цеглинки, з яких будується фундамент реальності, світи, з яких творять світи, правди, які ховаються за речами. Він співав про належні закінчення і про висновки, які слід зробити тим, хто нашкодить йому, і тим, хто був його.
Він виспівував світ.
То була добра пісня, і то була його пісня. Часом у ній траплялися слова, а часом вона лунала геть без слів.
І поки він співав, створіння одне за одним стали плескати, тупати і бурмотіти в такт. Чарлі почувався, ніби річище, яким несло і велику пісню, і всіх присутніх. Він співав про птахів, про чари зведеного догори погляду і побаченого польоту, і про відблиски ранкового сонця на пір'їнах крил.