Тотемні істоти пішли у танок, кожна у свій. Жінка-птаха танцювала верткий танець пташок, розпушуючи хвоста і закидаючи назад дзьоба.
Тільки одна істота на схилі не танцювала.
Тигр періщив хвостом по землі. Він не плескав, не підспівував і не танцював. Синці на його обличчі були пурпурові, а тіло вкривали сліди від укусів і подряпини. Він тупцював камінням, крок за кроком, аж доки не опинився прямісінько перед носом Чарлі. А тоді загарчав:
— Це не твої пісні!
Чарлі поглянув на нього і заспівав про Тигра, і про Ґрема Коутса, і про тих, хто живиться невинного плоттю. Тоді обернувся: Павук дивився на нього із захватом. Тигр сердито заревів, а Чарлі взяв рев і оповив його своєю піснею. А тоді заревів і собі: точнісінько як ревів до цього Тигр. Власне, він почав ревіти точнісінько як Тигр, але тоді змінив тон, аж доки рев не перетворився на пришелепкувате гарчання, а істоти зі скель не засміялись, зачувши його. Вони не могли стриматись. Чарлі знову пришелепкувато заревів. І як будь-яке передражнювання, як досконала карикатура, пришелепкуватий рев зробив своє: правдиво висміяв незугарне. Більше ніхто не почує Тигрового реву, не почувши і передражнювання Чарлі. І тепер усі казатимуть: «Якийсь пришелепкуватий рев».
Тигр повернувся до Чарлі спиною. Він пострибав через юрбу, і ревів, коли біг, а юрба аж хапалась за боки від реготу. Розлючений, Тигр відступив до своєї печери.
Павук махнув руками — короткий порух.
Почувся гуркіт, і вхід до Тигрової печери засипало дрібним камінням. Павук мав вдоволений вигляд. А Чарлі продовжував співати.
Він співав про Розі Ноа, і співав про її матір: він виспівав пані Ноа довге життя і щастя, на яке та заслуговувала.
Він виспівував своє життя, всі їхні життя, і бачив візерунок їхніх життів, ніби візерунок павутини, в якій заплуталась муха; він огорнув муху піснею, впевнився, що та не втече, а тоді полагодив павутини новими ниточками.
Тепер пісня добігла природного кінця.
Не без здивування Чарлі з'ясував, що йому сподобалося співати для інших, і тепер він знав, що саме цим віднині й займатиметься всеньке своє життя. Він співатиме. Не великі чаклунські пісні, які створювали світи для нового буття. Він співатиме маленькі пісеньки, які на мить зроблять людей щасливими, зворушать їх, дозволять на хвильку забути про свої проблеми. Він знав, що завжди матиме страх перед виступом, страх сцени, але також розумів, що це схоже буде на стрибок до басейну: кілька секунд неприємного холодку, а тоді незручності минуть, і стане добре...
Ніколи не буде так добре, як зараз. Так — ніколи. Але буде незле.
А тоді все скінчилося. Чарлі схилив голову. Істоти над урвиськом дочекались, поки стихнуть останні ноти, і припинили тупотіти, припинили плескати, припинили танцювати. Чарлі зняв батьків зелений борсаліно й обмахнув обличчя.
— Це було дивовижно, — прошепотів Павук.
— Ти міг би зробити те саме.
— Не думаю. Що відбулося в кінці? Я відчув, що ти щось зробив, але так і не допетрав, що саме.
— Я все виправив, — відказав Чарлі. — Для нас. Я так думаю. Я не певен... — і він справді не був певен. Тепер, коли пісня скінчилася, історія з неї танула, як тануть уранці сни. Чарлі тицьнув на завалений камінням вхід до печери:
— Це ти зробив?
— Ага. Схоже, це найменше з того, що я міг зробити. Хоча Тигр усе одно рано чи пізно викопається назад. Щиро кажучи, я хотів дошкулити йому гірше, ніж просто захряснути перед ним двері.
— Не переймайся. Я дошкулив йому куди більше.
Чарлі дивився, як тварини розбрідаються геть.
Батька ніде не було видно, і це його анітрохи не здивувало.
— Ходімо, — сказав він. — Треба повертатись.
Павук знову прийшов до Розі в години для відвідувань. Він приніс найбільшу коробку шоколадних цукерок, яку тільки продавали в лікарняному магазинчику.
— Це тобі.
— Дякую. Мені передали, що мама таки видряпається. Мовляв, вона розплющила очі й попросила вівсянки. Лікар сказав, що це справжнє диво.
— Ага. Твоя мама попросила їжі. Мені це видається справжнім дивом.
Вона ляснула його долонею по руці, а тоді там її і залишила.
— Знаєш, — сказала вона за хвильку,— ти подумаєш, що я геть здуріла. Але коли я була там, у темряві з мамою, мені здавалось, що ти мені допомагаєш. Ніби ти стримуєш звіра. І що якби ти цього не робив, він би нас роздер.
— Гм. Напевне, я допоміг.
— Справді?
— Не знаю. Мені так здається. Я теж потрапив у халепу й думав про тебе.
— У велику халепу?
— У велетенську.
— Налий мені, будь ласка, попити.
Павук налив їй води. Тоді Розі спитала:
— Павуче, чим ти займаєшся?
— Займаюсь?
— Яка в тебе робота?
— Залежить від настрою.
— Я думаю, що лишуся тут на деякий час. Медсестри казали мені, що тут дуже потрібні вчителі. Мені хотілося б зробити щось, аби змінити світ на краще.
— Звучить цікаво.
— А що б ти зробив, якби я залишилась тут?
— Ну... Якби ти залишилась тут, я певен, що знайшов би собі якісь справи на острові.
Їхні пальці переплелися, міцно-міцно, як морський вузол.
— Думаєш, у нас все вийде?
— Думаю, вийде, — розважливо відповів Павук.— А якщо ти мені набриднеш, то я завжди можу піти і робити щось інше. Не переймайся.
— О, я не переймаюся, — відказала Розі. І вона справді не переймалася. За її м'яким голосом ховалася сталь. Було очевидно, звідки вона в її матері.
Чарлі відшукав Дейзі на шезлонгу на пляжі. Йому здалося, що вона задрімала на осонні. Але щойно його тінь торкнулась її тіні, вона сказала, не розплющуючи очей:
— Привіт, Чарлі.
— Як ти здогадалась, що то я?
— Твій капелюх тхне сигарами. Думаєш його позбутися?
— Ні. Я ж казав. Сімейний спадок. Носитиму його, доки не помру, а тоді передам своїм дітям. То як, ти досі працюєш у поліції?
— Типу того. Мій начальник сказав, що вони собі там вирішили, ніби я дуже страждаю від нервового виснаження, спричиненого надміром роботи. Тому я на лікарняному, доки мені не покращає настільки, щоб я повернулася.
— Ага. І коли це трапиться?
— Не знаю. Можеш передати крем для загару?
У Чарлі в кишені була коробочка. Він видобув її та поклав на поруччя шезлонга.
— За хвильку. Ем, — пауза. — Знаєш, оскільки ми вже виставили себе на посміховисько під дулом пістолета... — він відкрив коробочку. — Оце тобі. Від мене. Ну, Розі її повернула. Можемо замінити, якщо хочеш. Вибрати іншу. Напевне, ця тобі навіть не підійде розміром. Але вона твоя. Якщо хочеш. Гм. І я теж.
Дейзі взяла коробочку і дістала звідти обручку.
— Ну що ж, гаразд, — мовила вона. — Якщо тільки ти не робиш це все, щоб я віддала тобі лайм.
Тигр крокував печерою. Він метався туди-сюди перед входом, а хвіст роздратовано бив із боку на бік. Очі палали в темряві, ніби смарагдові смолоскипи.
— Весь світ і все належало мені,— лютував Тигр. — Місяць і зорі, і сонце, і історії. Все належало мені.
— Вважаю своїм обов'язком зауважити, — почувся тоненький голосок звідкись із глибини печери,— що ти це вже казав.
Тигр аж припинив метатись туди-сюди. Він розвернувся і попрямував углиб печери, ніби хутряний килимок на гідравлічних пружинах. Так він скрадався, доки не підійшов до волячого скелета в кутку, а тоді тихенько сказав:
— Перепрошую?
Звідкись зі скелета почулось шарудіння. З-поміж ребер вистромився кінчик носа.