— Власне кажучи, я, так би мовити, погоджувався з тобою. От і все.
Маленькі білі пальчики відірвали від ребра шматок засохлого м'яса, і звідти вигулькнуло дрібненьке звірятко кольору брудного снігу. То міг бути мангуст-альбінос, чи, можливо, якийсь вкрай незугарний тхір у зимовій шубці. У тваринки були очі смітюха.
— Весь світ і все належало мені. Місяць і зорі, і сонце, і історії. Все належало мені, — повторив Тигр. А тоді додав: — І належатиме знову.
Тигр втупився у крихітне створіння. А тоді одна здоровенна лапа без попередження впала, розтрощила грудну клітку, розламала скелет на друзки, що смерділи падлом, і притисла тварину до підлоги. Та звивалася і крутилася, але звільнитись не могла.
— Ти тут, — заговорив Тигр, притиснувшись носом до малесенької голови блідої тварини, — тільки з моєї милості. Розумієш? Наступного разу, як ти мене роздратуєш, я відкушу тобі голову.
— Мммг, — пискнула тхороподібна істота.
— Тобі ж не дуже сподобається, якщо я відкушу тобі голову, правда?
— Нннг, — озвалося звірятко, корчачись під вагою лапи. Очі в нього були блідо-блакитні, ніби маленькі уламки льоду.
— То що, обіцяєш поводитися добре і сидіти тихо? — загарчав Тигр і трішки підняв лапу, щоб дати тварині відповісти.
— Так точно, — вкрай увічливо відповіло звірятко. А тоді одним хлюстким рухом вивернулось і вп'ялося зубами в тигрячу лапу. Тигр заволав від болю, смикнувся, змахнувши звірятком так, що те полетіло через всю печеру. Зачепивши кам'яну скелю, воно відскочило від виступу, а тоді брудно-білою стяжкою кинулось до задньої стіни, де стеля нависала низько над підлогою і де було вдосталь сховків для маленької тваринки, місць, у яких її не дістав би жоден великий звір.
Тигр прокрався настільки глибоко, наскільки міг вміститися стоячи.
— Думаєш, я не можу зачекати? Рано чи пізно тобі доведеться звідти вилізти. Я нікуди не піду.
І Тигр ліг. Тоді заплющив очі і доволі правдоподібно захропів.
Десь через півгодини тигрячого хропіння бліда тваринка виборсалася з-під скелі і заковзала між тінями до великої кістки, на якій досі лишалося вдосталь доброго м'ясця — якщо, звісно, не лякатися певної другосортності, а тваринку це не лякало. У будь-якому разі, аби дістатись до кістки, тваринці довелося б минути Тигра. Звірятко скрадалось у тіні, а тоді наважилось на маленький тихенький крок.
Коли звірятко проходило повз поснулого Тигра, передня лапа випросталась, і пазур встромився у хвіст істоти, пришпиливши його до долівки. Іншою лапою Тигр притис шию істоти. Великий кіт розплющив очі:
— Відверто кажучи, схоже, що ми тут застрягли разом. Я прошу тебе тільки трішки постаратися. Не думаю, що ми колись станемо друзями, та можливо, зможемо навчитись терпіти одне одного.
— Я тебе почув, — відказала тхороподібна істота.— Як то кажуть, сидимо на сухому, б'ємось, як птах у клітці...
— Саме те, про що я й кажу. Просто навчися тримати язика за зубами.
— Буде добре, як зле мине.
— Ти знову мене дратуєш. Я намагаюсь пояснити тобі, що якщо ти мене не дратуватимеш, я не відкушу тобі голову.
— Ти постійно вживаєш фразу «відкушу тобі голову». Скажи, чи можу я припускати, що коли ти кажеш «відкушу голову», це можна вважати певним метафоричним зворотом, який мав би означати, що ти накричиш на мене, і припускаю, досить гучно?
— Це означає, що я відкушу тобі голову. Тоді розламаю її. Тоді пережую. А тоді проковтну, — пояснив Тигр. — Жоден з нас не вийде звідси, доки дитя Анансі не забуде, що ми тут. Здається, той вилупок підлаштував все так, що навіть якщо з самого ранку я тебе пришию, ти воскреснеш до середини дня. Тому не дратуй мене.
— Ну, що зранку не зробиш...
— Якщо ти скажеш «те вечером не догониш», я роздратуюся, і будуть серйозні наслідки. Не кажи. Нічого. Що може. Мене. Роздратувати. Зрозумів?
У печері на краю світу на хвильку запанувала тиша. Її порушив тихенький тхорячий голос, який сказав:
— Безсумовно.
А тоді почав казати ще щось, але його раптово і дієво заткнули.
Далі тишу порушував тільки хрускіт.
Чого зазвичай не пишуть у книжках про труни (бо це не дуже добрий маркетинговий хід), так це наскільки вони зручні.
Пан Нансі був своєю труною дуже задоволений. І тепер, коли все цікавеньке закінчилось, він вернувся до свого гробу і солодко задрімав. Час до часу він прокидався, згадував, де перебуває, а тоді перевертався на інший бік і знову засинав.
Як уже зазначалося, могила — вкрай зручне місце, вже не кажучи про особистий простір, і там можна чудово залягти на дно. Два метри під землею, куди вже ближче до дна. Ще років зо двадцять, думалось панові Нансі, і можна подумати про те, щоб встати з мертвих.
Похорон неподалік змусив його розплющити одне око.
Пан Нансі чув їх нагорі: Калліанну Гіґґлер, ту жіночку, Бастамонте, і третю, худющу, вже не кажучи про табунець внуків, правнуків і праправнуків, які зітхали, голосили і виплакували очі за спочилою пані Данвідді.
Пан Нансі подумав, чи, бува, не вистромити руку і не схопити Калліанну Гіґґлер за литку. Він хотів це зробити, ще відколи тридцять років тому побачив у кінотеатрі під відкритим небом «Керрі». Але тепер, коли трапилась нагода, він зрозумів, що може протистояти спокусі. Якщо чесно, йому не хотілось завдавати собі клопоту. Вона заволає, її трафить шляк і вона помре, а клятий Сад Спочинку не гумовий, тут і так повно людей.
Та й узагалі, навіщо напружуватись. У цьому підґрунтовому світі є ще стільки гарних снів, які треба проспати. Двадцять років, постановив він. Може, двадцять п'ять. До того часу в нього можуть навіть онуки завестися. Завжди цікаво подивитися, якими виявляться твої онуки.
Він чув, як над ним голосить і побивається Калліанна Гіґґлер. Тоді вона припинила схлипувати рівно настільки, щоб устигнути проголосити:
— Зрештою, мушу сказати, що вона прожила гарне життя. І довге. Коли ця жінка нас покинула, їй було сто три роки.
— Сто штири!— почувся роздратований голос з-під землі десь збоку.
Пан Нансі простягнув тоненьку руку і постукав по стінці новенької труни.
— Ану тихше, пані! — гаркнув він. — Дехто тут взагалі-то намагається поспати.
Розі дала Павуку зрозуміти, що хоче, аби він знайшов нормальну роботу: таку, на яку треба вставати і ходити.
Тому вранці того дня, що передував виписці Розі з лікарні, Павук прокинувся рано і пішов до міської бібліотеки. Він залогінився до бібліотечного комп'ютера, зайшов в інтернет і дуже обережно підчистив ті рахунки Ґрема Коутса, які не змогли відшукати сили правопорядку на кількох континентах. Він організував продаж ферми з розведення коней в Аргентині. Купив маленьку фірму під ключ, перевів на її рахунки гроші і надав їй статусу благодійної. Від імені Роджера Бронстейна надіслав імейл, щоб найняти юриста, який вів би справи компанії, і натякнув останньому звернутись до такої собі панни Розі Ноа, колишньої мешканки Лондона, яка зараз перебуває на Сан-Ендрюсі, і взяти її на роботу Творити Добро.
Розі взяли на роботу, і в першу чергу доручили знайти місце для офісу.
Наступні чотири дні Павук провів, вештаючись (а ночами — висипаючись) пляжем, який кільцем охоплював переважну частину острова, куштуючи їжу в кожному закладі, який траплявся йому на очі, аж доки не дістався Рибної Хатини Довсона. Він спробував смажених летючих риб, варені зелені фіги, курча на грилі і кокосовий пиріг, а тобі пішов прямісінько до кухні. Там він знайшов кухаря, який одночасно був власником закладу, і запропонував йому достатньо грошей, щоб той погодився вчити Павука куховарити і стати його бізнес-партнером.
Тепер Рибна Хатина Довсона — ресторан, а сам пан Довсон на пенсії. Часом Павука можна знайти у залі, а часом на кухні: якщо шукатимете, ви його помітите. Їжа тут найсмачніша на острові. Павук трішки потовстішав, але не настільки, як потовстішає, якщо й далі пробуватиме все, що приготував.