Але Розі не заперечує.
Вона трохи вчителює, трохи допомагає іншим, весь час Творить Добро, а якщо іноді й сумує за Лондоном, то ніколи цього не виказує. А ось матір Розі навпаки, весь час гучно розповідає про те, як скучила за тим містом, проте кожен натяк на те, щоб повернутись до Англії, сприймає як намагання розлучити її з її ненародженими (і, якщо вже на те пішло, навіть незачатими) онуками.
Ніщо не втішило б автора більше, ніж можливість запевнити вас, що повернення з цупких лап смерті перетворило маму Розі на іншу людину: радісну жінку, у якої для кожного знайдеться добре слівце, і чий нововіднайдений смак до їжі можна порівняти тільки зі смаком до життя і всього того добра, що життя може запропонувати. Однак повага до правди вимагає цілковитої чесності, а правда полягає в тому, що мама Розі виписалась з лікарні цілковито собою, такою ж підозріливою і непривітною, як і раніше. Тепер, щоправда, вона нервовіша і спить з увімкненим світлом.
Вона заявила, що продасть свою лондонську квартиру і переселиться в ту точку світу, куди переселяться Розі з Павуком, щоб бути біля онуків. Час від часу вона пускає шпильки щодо відсутності онуків, щодо живучості та якості Павукових сперматозоїдів, частоти і позицій, у яких відбуваються сексуальні стосунки Розі і Павука, і натякає, що штучне запліднення не таке вже й дороге. Дійшло до того, що Павук почав серйозно роздумувати, чи не припинити спати з Розі взагалі, просто щоб побісити її маму. Він міркував про це приблизно одинадцять секунд одного дня, коли мама Розі показувала їм копії журнальної статті, де йшлося про те, що Розі варто стояти на голові півгодини щоразу після того, як вони покохались. Увечері Павук поділився з Розі цими роздумами. Та розсміялась і сказала, що матері у спальні однаково нема, і що вона не збирається ні для кого стояти на голові після сексу.
Пані Ноа має квартиру у Вілльямстауні, неподалік від житла Павука і Розі. Двічі на тиждень хтось із численних небожів і небог Калліанни Гіґґлер заскакує до неї, пилососить, витирає пил зі скляних фруктів (вощані фрукти просто розтанули на острівній спеці), готує трохи їжі і залишає її в холодильнику. Часом мама Розі їсть, а часом — ні.
Чарлі тепер співак. Його розм'якшеність майже повністю зникла. Зараз він стрункий чоловік у фірмовому капелюсі-борсаліно. У нього безліч різнокольорових борсаліно, але улюблений — зелений.
У Чарлі є син. Його звуть Маркус, йому чотири з половиною, і йому притаманні такі глибокі відчуття власної гідності і серйозність, які бувають тільки в маленьких дітей і гірських горил.
Більше ніхто не називає Чарлі Товстуном, і, щиро кажучи, іноді він за цим сумує.
Стояв ранній літній ранок, і вже світало. З сусідньої кімнати долинали якісь звуки. Чарлі дав Дейзі поспати. Він тихенько виборсався з ліжка, взяв футболку і шорти, зайшов у кімнату й побачив, що син сидить на підлозі голяка і грається дерев'яним потягом. Обоє вдягнули футболки, шорти і шльопанці, Чарлі нап'ялив капелюха, і вони разом вирушили на пляж.
— Тату? — спитав малий. Він виставив щелепу з таким виглядом, ніби щось обмірковував.
— Так, Маркусе?
— Хто був найкоротшим президентом?
— Маєш на увазі, найнижчим?
— Ні, у днях. Хто був найкоротшим?
— Гаррісон. Підхопив запалення легень на інавгурації і помер. Був президентом сорок з чимось днів, і більшість із них вмирав у своєму кабінеті.
— Ага. А найдовше хто був?
— Франклін Делано Рузвельт. Був президентом три повні терміни і помер під час четвертого. Роззуємося тут.
Вони поставили взуття на камінь і пішли далі, до хвиль, вгрузаючись пальцями у вологий пісок.
— Звідки ти знаєш стільки всього про президентів?
— Коли я був малий, мій тато думав, що мені корисно буде побільше вивчити про них.
— Ага.
Вони зайшли до води, прямуючи до валуна, який з'являвся тільки у відпливах. За якийсь час Чарлі підняв хлоп'я і посадив собі на плечі.
— Татку?
— Так, Маркусе?
— Петунія каже, що ти знаменитий.
— А хто така Петунія?
— В дитсадку. Каже, що її мама має всі твої диски. І любить слухати твій спів.
— Ясно.
— То ти знаменитий?
— Не дуже. Тільки трішечки, — Чарлі поставив Маркуса на вершечок валуна, а тоді видряпався нагору сам. — Добре, готовий співати?
— Так!
— Що б тобі хотілося заспівати?
— Улюблену пісеньку.
— Не знаю, чи ця пісня їй сподобається.
— Сподобається, — в голосі Маркуса звучала певність стін і гір.
— Добре. Три... Чотири!
Вони разом заспівали «Жовту пташинку», яка того тижня саме була Маркусовою улюбленою піснею, тоді наступну за улюбленістю, «Гулянку зомбі», а тоді і третю за улюбленістю — «Із-за гір вона приїде». Зір у Маркуса був кращий, ніж у Чарлі, тому він першим побачив її, коли вони доспівували «Із-за гір вона приїде», і почав махати.
— Он вона, татку!
— Ти впевнений?
Ранкове марево розмивало край неба і моря до блідої білості, і Чарлі, примружившись, придивився до горизонту:
— Нічого не бачу.
— Вона пірнула. Скоро буде тут.
Почувся сплеск, і вона виринула прямісінько перед ними. Вона плюскотілась і хлюпалась на відстані руки на камені поряд із ними, зі сріблястим хвостом, зануреним в Атлантичний океан, із намистом краплин на лусці, із довгим помаранчево-червонястим волоссям.
Тепер вони співали втрьох — чоловік, хлопчик і русалка. Вони заспівали «Леді-мандрьоху» і «Жовту субмарину», а тоді Маркус навчив Русалку слів пісні з заставки до «Флінтстоунів».
— Він нагадує тебе в дитинстві, — сказала русалка.
— А ти хіба мене знала?
— Ви з батьком гуляли пляжем,— усміхнулась вона. — Твій тато... Дуже поштивий був пан.— А тоді зітхнула. Ніхто не зітхає так, як русалки. І додала: — Вам час повертатись. Скоро приплив.
Русалка відгорнула довгі коси назад і знову пірнула в океан. Тоді підняла голову, торкнулась уст пучками пальців і послала Маркусу прощальний повітряний поцілунок, перш ніж остаточно щезнути під водою.
Чарлі взяв сина на плечі, і вони почовгали морем назад до пляжу, де малий зісковзнув назад на пісок. Чоловік зняв борсаліно і вдягнув малому на вуха. Капелюх був на сина завеликий, але той заусміхався.
— Агов, — мовив Чарлі, — хочеш щось покажу?
— Ага. Але я хочу сніданок. Хочу оладків. Не, вівсянку. Не, оладків.
— Глянь-но, — Чарлі почав витанцьовувати чечітку, босоного відбиваючи ритм на піску.
— Я теж так можу! — заявив Мар кус.
— Справді?
— Дивися, тату! — і малий теж зміг.
Чоловік і хлоп'я протанцювали піском усю дорогу додому, наспівуючи вигадану просто на ходу пісню без слів, яка продовжувала лунати навіть після того, як вони пішли снідати.
Бог помер, а його дітлахи здіймають безлад!
Пам’ятаєте пана Нансі з «Американських богів» — галантного добродія при капелюсі та в канаркових рукавичках, який завжди має кумедну оповідку напохваті? Так от, він помер. Помер, якщо вже відверто, геть неоковирним чином, створивши всім навколо самі лише незручності. Та, зрештою, ця історія — зовсім не про нього...
Товстун Чарлі (зовсім не огрядний чоловік, якщо ви мене запитаєте; але цим прізвиськом його нагородив рідний татко — а такі прізвиська чіпляються намертво, як жуйка до підошви кедів) живе собі тихим життям у Лондоні, зводить цифри у таблички на роботі, а вечорами бачиться із крамунею - нареченою Розі... Ні-ні, не подумайте ні про які непристойності! Справа між закоханими рухається до весілля, і, звісно ж, чудовою ідеєю було б запросити татка Чарлі, аби той і помирився із сином, чи не так?