От тоді бранці, не змовляючись, стрибнули.
Три худорлявих, брудних тіла рвонулися до ґратів. Площа охнула — і Марта охнула теж.
Але не від переляку чи жадібного захвату. І трусило її останні кілька хвилин не від співчуття до тих, хто був у клітці.
Ні — просто тут, зараз, посеред безкрайнього натовпу, відбувалося щось дивне. Щось небезпечне. Марта наче опинилася на полі, густо всіяному драконовими кістками — і не уламками якимись, а повними скелетами. Невидимі хвилі били в неї звідусіль, просякали, проходили крізь кожен мускул, кожну жилку — і летіли далі. До помосту. До клітки.
Марта терпіла й чекала: втекти вона не могла, протистояти — не вміла.
І от дочекалася. Нарешті побачила і зрозу — міла.
Все почалося з очей. Вони були карими (в одного бранця) та зеленими (у двох інших) — звичайні, абсолютно нічим не прикметні очі. Але коли бранці стрибнули — а оператор, помітивши рух, розвернув до них камеру, — стало видно, що колір очей у всіх трьох змінився.
Не карі й не зелені — тепер вони були чорні, буквально смоляні.
Потім ця темрява наче заполонила очниці по вінця й вихлюпнулася на шкіру навколо них. Шкіра на обличчях посіріла, затим стала коричневою — і Марта не одразу збагнула, що не у шкірі справа.
Анітрохи вона не сіріла, лише вкривалася хутром.
Все це тривало секунди, але час розтягнувся, вповільнився. Згустився й хлюпнув до рота, до носа, шибонув мускусним запахом звіринця.
Марта моргнула — і побачила, що не люди, але справжні чудовиська гарчать і шкрябають нігтями металеву підлогу клітки. Той, що скраю, навіть дотягнувся правою лапою до ґрат.
Але не далі — ні, не далі. Тому що шию кожного бранця охоплював щільний ошийник, від якого кудись до стелі клітки йшов ланцюг. Достатньо короткий, щоб хлопець по той бік ґрат почувався у безпеці.
Зараз він обернувся, посміхнувся. Помахав рукою публіці, мовляв, даремно не хвилюйтеся, все під контролем.
— От же тупі тварюки, — сказав майже вибачаючись. — За стільки часу так і не засвоїли, що в них жодного шансу. Не турбуйтеся, друзі, це абсолютно безпечно. Для нас, принаймні. Ну, — додав він, — зате ви зможете роздивитися їх як слід. У всій, так би мовити, красі.
Хлопець сунув кийок назад у петлю й підвівся, склавши руки на грудях. Камуфляж у нього на стегнах натягнувся, а от на плечах мішкувато звисав.
— Пострибати вам закортіло? Засиділися, га? Розім’ятися бажаєте? — Він реготнув і з усього маху наступив на педаль: — Ну то скачіть!
Марта не одразу й зрозуміла, що відбувається. Істоти в клітці дійсно — наче за командою — підхопилися на задні лапи й заходилися витанцьовувати. Судомливо здіймали ступні, змахували кистями.
— Так! — гаркнув у Марти над вухом фізрук: — Тааак їх! Нехай тепер потанцюють!
Тітка-менеджериця вже відверто терлася стегном об сусіда в модній куртці; його рука лежала в неї на сідниці.
Обидва при цьому очей не відводили від сцени.
— Додай напруги! — хрипко вигукнула менеджериця. — Не шкодуй!
Замість цього хлопець у камуфляжі прибрав ногу з педалі й похитав головою:
— Та ну, друзі, ми ж із вами не вбивці. Ми — не вони! Дотримуємось міжнародних конвенцій. Та й суто по-людськи, самі розумієте…
Натовп розуміти не бажав. Пролунав обурений свист, «Ганьба!» — загукали звідусіль, «Ганьба!», «Вони вбивали наших хлопців, а ти їх жалієш!..»
Хлопець безпорадно розвів руками, всміхнувся, мовляв, підкорююся волі більшості — і знову натиснув на педаль. Постаті в клітці затанцювали, засмикалися. Площа завила.
Марта помітила, як до мускусного, звірячого запаху додалася несподівана нотка. Наче десь неподалік смажили шашлики, причому не догледіли й ті почали підгоряти.
У череві в Марти щось смикнулося, стислося в клубок — і вона тільки дивом останньої миті примудрилася втримати потяг. Почала дихати рівніше, намагаючись не звертати уваги на гіркоту в роті. Думала про що завгодно: про спітнілу шию менеджериці, про бездоганну, відточену роботу невидимого оператора, про те, що навіть посеред натовпу тебе трусить від остуди, від жаху та відрази, і нічого ти з цим не вдієш, ох, треба забиратися звідси якнайшвидше, поки не сталося щось іще паскудніше, щось незворотнє, таке, після чого ти ніколи не зможеш спокійно дивитися в очі власному відображенню в люстерку.
Вона почала проштовхуватися крізь натовп, використовуючи той самий прийом: дивлюся перед собою, роблю крок убік, вибачте-перепрошую, мені терміново, у мене вдома батько… — і тут наче в голові взяли й клацнули перемикачем. Всі ті невидимі хвилі, що котилися до помосту й клітки… Марта раптом побачила їх наче з висоти. Не хвилі — нитки, м’язи. Вони тяглися від кожного з тих, хто стояв тут, на площі. Перепліталися одна з одною. Зросталися намертво. Набрякали від енергії, що їх переповнювала. Напружувалися до краю, тремтіли, вібрували.