Тільки потім до нього дійшло, що тут Марта, він підвів голову й прошипів панові Хаустхофферу:
— Ви взагалі сповна розуму? Навіщо ви?.. Ми ж домовлялися!..
— Не беріть у голову, пане директор. Під мою відповідальність. І, на жаль, мені доведеться вас потурбувати.
— Я не встиг!.. Мені необхідно переглянути ще… — Він у відчаї обвів поглядом поклади папок.
— Мої люди допоможуть вам перенести їх до якогось сусіднього класу, вирішіть самі — куди саме. Тільки, будь ласка, не надто затягуйте. — Пан Хаустхоффер скинув руку і подивився на чорний, із помаранчевими іскорками по периметру, циферблат. — Гадаю, нам потрібно буде хвилин п’ятнадцять.
Директор мовчки вийшов з-за столу, згріб на оберемок відібрані сторінки, кивнув спецназівцям і боком, опустивши погляд, почав протискатися до дверей. На Марту він навіть не поглянув.
— Ну, сідай, — запропонував їй пан Хаустхоффер. Сам він розстібнув довгий, гарбузяного кольору плащ і влаштувався на чолі столу. Спецназівці стояли біля дверей і стежили за кожним його рухом — наче циркові песики за дресирувальником. Він махнув їм рукою: — Забирайте все, що забажає пан директор, нехай працює. Але стежте за часом. І принесіть нам кави. Чи ти віддаєш перевагу чаю?
— Без різниці, — сказала Марта. Ноги в неї наче віднялися, вона вчепилася руками в спинку найближчого стільця й подумки повторювала: тільки б не впасти, тільки б не впасти.
— Тоді дві кави. — Хаустхоффер підважив пальцями ручку верхньої шухляди, висунув її, витягнув звідти чашку — строкату, з квіточками і співочими пташками, і з написом «Нашій улюбленій пані Карен». Чашку він поставив на край столу, потім потягнувся до внутрішньої кишені за портсигаром і видобув звідти довгу, коричневу сигарету. Клацнув запальничкою. — Не проти?
Марта ще й відповісти не встигла — а він уже випустив з ніздрів дві густі цівки диму і сказав:
— Вітаю, Марто Баумгертнер, це було блискуче. Ризикуючи життям, ти вивела на чисту воду небезпечного злочинця — громадянина сусідньої держави, який пробрався до нас і намірявся здійснити терористичний акт. Ти врятувала життя однокласників і вчителів. Тільки завдяки тобі все обійшлося малою кров’ю.
Марта похитала головою.
— Ви не розумієте. Насправді Яромир не хотів нікого підривати.
Хаустхоффер вигнув праву брову:
— А бомбу в спортзалі він збирав… ну, просто через природну допитливість? Не знаю, Марто, не знаю… Я особисто тобі вірю, але для інших це може пролунати непереконливо. Особливо якщо розкриються певні подробиці.
Звісно, це була якась гра, — але навіщо її вів Хаустхоффер, чого він хотів?
Гаразд, вирішила Марта, кращий метод захисту — напад, це ж усім відомо.
— Наприклад — подробиці про те, як вам вдалося так швидко тут опинитися? І до речі, що ви взагалі робите в школі?
Він знову затягнувся, видихнув і, відкинувшись на спинку, дивився на Марту своїми великими, опуклими очами. Вивчав, сучий син.
— А я в тобі не помилився, це приємно. Ну, давай по черзі. Ми тут, як я вже казав, завдяки твоїй сміливості, кмітливості й витримці. Пан Віктор Вегнер отримав від тебе смску… як там було? «Спортзал. Біда. Терміново — єгерів!» — і повідомив єгерям. А ті, ясна річ, викликали нас. Ну а щодо подробиць… Марто, ти ж не думаєш, що все це виявилося для нас повною несподіванкою? Стеження тривало — й тривало давно, ситуацію ми тримали під контролем…
— Той «борсук» біля школи, — здогадалася Марта. — А кістки в спортзалі?.. Принада? Поклали кілька справжніх і гору підроблених, а потім злили про це інфу?
— Кістки справжні, — похитав головою пан Хаустхоффер. — Всі до найдрібнішої.
— Хочете сказати, що просто в школі влаштували склад із драконових кісток? І ці, нові, які вчора познаходили в людей, — їх теж сюди?! Як вам таке взагалі дозволили?! І ви ще називаєте терористом Яромира?! Він хотів підірвати спортзал, щоб знищити цю отруту, а ви стільки днів, свідомо… Вони ж токсичні! І спортзал у двох кроках від їдальні!
— І при цьому — досить далеко від поверхів, на яких ви всі займалися. Твій Яромир на це ж і розраховував, коли збирався підривати спортзал. Точніше, — Хаустхоффер струсив попіл до чашки, — наскільки я розумію, спершу він планував підірвати бомбу десь в іншому місці, навряд чи його відправили сюди з такою незначною метою… ну, це ми скоро з’ясуємо. Так чи інакше, Марто, суть у тому, що — хоч би як ти ставилася до людей, яких я представляю, — Яромир справді терорист і злочинець. Ти, звісно, можеш жаліти його, співчувати йому — мені теж шкода, що він пішов цим шляхом. Але його вибір — це його вибір. Мене більше турбує твій.