— Та заходьте, заходьте. Я що, по-вашому, її тут допитую? Марто — твій учитель за тебе хвилюється, скажи йому, що я не намагався з’їсти тебе живцем, не загрожував…
Віктор зайшов і став на порозі, обличчя в нього було бліде, він стискав кулаки і мав такий вигляд, наче от-от накинеться на Хаустхоффера.
Марта подумала, що зовсім не проти. Але потім згадала про тих його людей в чорному і як вони били прикладами Яромира.
— Дайте нам пару хвилин, — сказала вона Хаустхофферу. — Вийдіть, попийте там поки свою каву. Я не втечу.
Той кивнув із легкою посмішкою:
— Ну звісно не втечеш.
Коли за ним зачинилися двері, Віктор підійшов і обійняв. Зовсім не так, як слід обнімати вчителеві ученицю. Ну, в сенсі, вчителям же взагалі не годиться…
Він зазирнув у її очі:
— Як ти? Я, коли отримав смску… чорт, може, мені треба було самому до тебе бігти… але я вирішив, ти знаєш, про що просиш. Вибач, я все-таки мусив…
— Припини, — урвала його Марта. — Ти все правильно зробив, дякую. Скажи мені, хто він такий?
— Хаустхоффер? Боюся, я сам не до кінця розумію. Сто років тому, ще в столиці, я слухав його лекції. Знаєш, бувають такі цикли, на якусь одну тему, ну й запрошують фахівця, зірку в своєму роді… А я дуже цікавився історією. Ну, по ньому й тоді, в принципі, було ясно, що він не кабінетний учений…
— Що він тобі сказав?
— Що йому потрібно з тобою поговорити. П’ять-десять хвилин. Вибач, що я одразу не втрутився. Ці люди з автоматами… і він… Я не чекав… Чорт, верзу якусь дурню, як останнє вайло! Що там було, в спортзалі? Хаустхоффер говорив про терориста…
— Це потім. Скажи, він запитував тебе про… те, що ти шукаєш?
— Та ні, з чого б йому?..
— А твої дослідження — що з ними? Ти казав, лишилося зовсім трошки, півкроку.
— Та це тут до чого?!
— Слухай, просто дай відповідь, будь ласка.
— Менше ніж півкроку, Марто. Якщо ти мала рацію… Тільки пообіцяй мені, що сама не шукатимеш. І взагалі, давай про це поговоримо потім.
— Сама — не шукатиму, — пообіцяла Марта. — А щодо іншого — як на мене, нам давно слід поговорити.
— У неділю, як і домовлялися?
Вона тільки й устигла кивнути. У двері постукали — і повернувся пан Хаустхоффер. Із двома чашками кави.
Віктор якимсь дивним дивом устиг відсунутися від Марти на півкроку назад — тепер, принаймні, вони виглядали просто як учитель і учениця. Один турбується про іншу, в цій ситуації норм.
— Вам, пане Вегнер, не пропоную, але із задоволенням пригощу вас кавою потім, коли все скінчиться. А тепер, будь ласка, дайте нам кілька хвилин. — Він поставив одну чашку перед Мартою, відпив з іншої. — Взагалі раджу повернутися до зали, вистава скоро скінчиться — і я впевнений, там буде потрібна ваша допомога.
— Марто?
— Я особисто простежу, щоб із нею нічого не сталося.
— Ідіть, пане Вегнере, — кивнула вона. — Дякую, що непокоїтеся, але я впораюся. Не з’їсть же він мене, зрештою.
Виходячи, Віктор озирнувся — наче хотів упевнитися, що Марта не жартує, що все добре, а Хаустхоффер справді не голова спільноти анонімних людожерів.
Двері за ним зачинилися, і в учительській знову стало темно і зимно. Смерділо димом, і Марта подумала: це ж скільки Вакенродеру потім провітрювати кабінет, сигарети у пана в певному сенсі терапевта міцні.
Хаустхоффер якраз запалив наступну. Видув дим убік, потер своєю вузькою, майже жіночою долонею очі.
— Сподіваюся, ти не попросила його покликати на допомогу, скажімо, наряд єгерів.
— Хіба це щось би змінило?
Він похитав головою:
— Тільки створило б зайві ускладнення. А в нас і так часу майже не лишилося, я волів би не ризикувати. Ну і потім, я ж казав, що віддаю перевагу правді. З тобою тут нічого не станеться, Марто Баумгертнер.
— Ви папери принесли?
— Які?.. А, ти про контракт. — Він відмахнувся: — Це ми владнаємо потім — завтра, післязавтра… та хоч сьогодні ввечері, якщо захочеш. Зараз мені буде достатнього твого чесного слова.
— У мене одна умова. Я хочу, щоб Яромира… щоб Ви відвезли його до кордону й відпустили.
— Виключено. І навіть не обговорюється.
Вона здогадувалася, що Хаустхоффер саме так і відповість. Інспектор Гримм мав рацію, коли радив Червоному Вовку: «Вимагай більшого, потім погоджуйся рівно на те, чого ти хотів».
— Тоді я хочу з ним поговорити. П’ять хвилин.
— Три.
— Але без свідків.
Хаустхоффер поглянув на годинник.
— Уже не тут, у машині. Це все, більше жодних додаткових умов? А то я вирішу, що простіше виписати нюхача зі столиці. Тяганини буде більше, але й надто ускладнювати собі життя не доведеться.