— Якщо навіть за два місяці я відмовлюся, ви не зменшите зарплатню Елізі. І не віднімете в батька пенсію — це те, що він і так заслужив, наша угода тут узагалі ні до чого. Плюс вступ до вишу і три хвилини розмови з Яромиром. Більше нічого.
— По руках. — Він переклав сигарету в ліву й простягнув їй долоню.
Марта потисла її, дивлячись у великі, опуклі очі з іскристою райдужкою.
Гадаєш, подумки сказала йому, ти перехитрив мене? Загнав у кут? Змусив на себе працювати?
Сподіваюся, так воно і є. Сподіваюся — гадаєш.
Мені потрібно, щоб ти мені повірив. Щоб розслабився. Щоби врешті-решт я змогла з’ясувати, хто ти такий насправді. Як ти пов’язаний зі смертю Штоца. Чому приїхав саме до нас в Ортинськ. Навіщо тобі драконові кістки.
І хто такі ці ваші кляті Драконові Сироти.
Я дізнаюся все це — а заодно допоможу Віктору зібрати сировину, якої не вистачає для дослідів. Він виготовить сироватку — і все те лайно, яке ти збираєш, втратить владу над людьми. Виявиться просто нікому не потрібним сміттям, просто отруйними відходами.
Кажеш, я буваю недоумкуватою і наївною? Можливо. Головне, щоб ти забув: іноді я буваю, як ти сам і сказав, «надзвичайно проникливою».
От і подивимося, чого в мені більше.
— Радий, що ми знайшли спільну мову, — посміхнувся Хаустхоффер, гасячи сигарету об край чашки. — Впевнений, нам буде дуже цікаво удвох.
Він відчинив двері й сказав комусь у коридорі:
— Починайте.
Епілог
Золоті Єдинороги
А вночі їй наснилося, що вона знову сидить у чорній, кутастій машині й дивиться з вікна на шкільний паркан і дах спортзалу за ним.
— Три хвилини, — сказав їй тоді Хаустхоффер. — І будь ласка, без дурниць.
Він кивнув водієві, вони вийшли удвох під дощ, водій зі зловісним шурхотом розправив над Хаустхоффером величезну шкірясту парасольку.
— Я можу передати щось комусь із твоїх рідних?
Вона говорила швидко. І намагалася дивитись йому в очі, не відвертатися.
Це було складно: били сильно, тож обличчя Яромира нагадувало зараз гумову маску, яка приросла і яку намагалися зірвати — невдало. Але лякало не те, чим стали його ніс, губи, щоки, очі. Лякало те, що ховалося за всім цим — і здавалося, от-от проступить.
— Нема кому, — сказав він. Голос звучав лунко. Наче не людина говорила, а гарчала хижа тварина, вовк чи собака.
— Боїшся, я зраджу? У мене там бабуся, я можу…
— Нема кому, — повторив він. І спитав спокійно: — Звідки в тебе вони?
— Хто? — Потім він кивнув підборіддям, і Марта розгубилася: — Сережки? Господи, далися вони тобі!.. Це просто подарунок на день народження, від батька…
Вона замовчала. Відчула, як до горла підступає нудота.
— У сестри були такі само, — сказав Яромир. — Наречений привіз, із тридев’ятих.
— Вона… Її?..
— Вони поїхали. Сюди, до вас. Відмовилися від громадянства, одразу як почалося. Вона якраз мала народжувати.
У горлі стояв клубок — слизький, липкий, холодний, як дохла медуза.
— Може, все-таки знайти їх? Щось… переказати?
— Три хвилини, — нагадав він. — Давай по суті. Чи ти хотіла просто позбутися докорів сумління?
Це пролунало як «докххорггів», і Марта помітила, що синці й підсохла кров поступово змінюють свій колір. З фіолетового на коричневий. Там, де починає пробиватися шерсть.
— Штоц, — сказала вона тихо. — Допоможи мені знайти тих, хто вбив Штоца. Дай зачіпку. Будь ласка.
Яромир кивнув так, наче чекав на це запитання.
— Коли я приходив до нього в останній раз… там був іще хтось. Штоц попросив мене зачекати у нього в кімнаті, не виходити. Я чув, як вони говорили у передпокої. Він щось передав. Сказав: «Не раніше, ніж за три-чотири дні. Подивишся, як поводитиметься. Раніше навіть не намагайся». Той, хто прийшов, запитав про щось, я не розібрав. Штоц відповів: «Навряд чи будуть ускладнення. Але якщо почнуться — просто дочекайся мене».
— Він не називав імен? Взагалі нічого більше? Тоді це не має сенсу. Тобто це міг бути хтось, кого він зустрів на площі. Той, хто вбив його. Але…
Яромир застогнав і витягнув шию вперед, до Марти. Він клацнув щелепами, очі в нього блиснули.
— Цей хтось пахнув м’ятою, а під нею — гнилою рибою. Запам’ятай: м’ята і гнила риба. І коли він прийшов… я визирнув у вікно. Ви вже стояли під під’їздом. Розумієш?
Марта не зрозуміла. А пояснити він не встиг — дверцята відчинилися, у салон упхалися двоє в чорному, один одягнув на голову Яромиру мішок, другий допоміг вивести і запакувати до сусідньої машини.