І тоді гостя поглянула просто на неї й спитала:
— То що, ти укладеш зі мною угоду, Марто Баумгертнер?
Частина перша
Песиголовці
Розділ 1
Настінний живопис
Того дня, коли з’явилися песиголовці, Марта з самого ранку сиділа в Інкубаторі. Пізніше вона дивувалася: адже не було жодних передвість — не засяяли вогні у небі, не народились у черниць сивоволосі немовлята, не з’явилося жодної дивної незапланованої програми по телику…
Була субота, за вікном сіявся липкий, холодний дощ, юні журналісти сперечалися про те, чим заповнити порожню колонку. Марта не втручалася, неуважно дивилася на стіну будинку навпроти, думала про те, де б знайти роботу.
На стіні було намальовано знак — перекинута на бік пташина клітка. Клітка без дна, із якимись дивними ремінцями замість нього.
От уже днів п’ять чи шість такі знаки з’являлися в найрізноманітніших місцях: на гаражах, партах, машинах. Учора ввечері у когось у стрічці Марта навіть бачила відповідний смайлик.
Запитати, подумала вона, в Чепуруна. Щось же воно має означати.
Але цікавості не було — тільки смутна ранкова сонливість та приреченість. Гурток доживав останні дні, і Марта навіть не могла сказати, що саме його добило. Відсутність Штоца? Велике завантаження в школі у журиків?
А може — те, що Марта надто зайнята власними справами?
— Дамо прогноз погоди, — запропонувала Білка. — Наприклад, про повінь — що кажуть, коли чекати…
— Офігенна буде газета, високий клас! — озвався Дзвін. — Ще можна про курс валют додати або сонник.
Він затнувся. Решта промовчала — навіть Білка.
Марта знала, чому. Сни віднедавна були складною темою.
— Не сваріться, — сказала вона. — Про повінь якщо з історичною довідкою — чому б і ні? Ну, питання ж актуальне. І про звичаї можна: про кисільну купіль, стрілянину варениками.
Жук сидів за компом, бездумно клацав ручкою. Щодві хвилини тиснув на «F5», перевіряв пошту.
— Пауль обіцяв, — сказав він глухо, наче самому собі. — Отже, зробить. Час іще є.
Часу в них справді було повно: Штоц поїхав, і раптом виявилося, що поспішати наче й нема куди. Нема куди й ні для чого.
Це стало помітно не одразу: позаминулого вівторка вся команда ще була сповнена ентузіазму, вони цілий випуск присвятили звитяжному гасінню пожежі у спортзалі й власному виграшу… Потім якось усе само собою пішло на спад. Кілька людей вже пропустили заняття, сам Штоц так і не з’явився, у школі казали — узяв відпустку за власний рахунок, але це було на нього геть не схоже: поїхати не попередивши. Те, «переможне», число вони закінчили, наступне зробили за інерцією, а нинішнє буквально вимучували.
Марта знала, що це буде останнім. І вони теж, здається, знали.
— Слухайте, — сказав Хобот, — на фіг усе. Сьогодні ж у нас кіно, не забули? А я квиток вдома залишив. Давайте згортатися й розходитись, правда.
— До сеансу ще п’ять годин, — невпевнено відповів Жук. — Устигнемо. Не можна так. — Він знову натис на клавішу. — Номер треба здати… у нас терміни… а Пауль залізно обіцяв.
Це теж, мабуть, було ознакою розпаду. Молодшого Будару вони кликали на ім’я, прізвисько йому так і не вигадали.
Хоча, подумала Марта, може, просто поважають. Поважають і побоюються.
Загалом було за що: він і далі малював ці свої дивні малюночки. Вочевидь, рідше — чи показував не все і не всім, тут Марта не була впевнена. Для газети, звісно, вони не підходили, Пауль навіть не намагався їх пропонувати; замість цього робив карикатури, доволі смішні (і ядучі, чого вже) — завдяки їм попереднє число залайкала купа народу.