Вона вийшла до читальної зали, тримаючи книжку так, щоб бібліотекарка не помітила. Побачила у вікні Віктора: він крокував вулицею туди-сюди й із кимось розмовляв по мобілці. Погляд у нього був неуважний, Віктор кивав, іноді стримано відповідав, супився. Добре хоч куртку цього разу накинув, вітер там віяв неслабкий, застудитися — легше легкого.
— То що із «Давньословом»? — нагадала бібліотекарка.
— Зараз, хвилин двадцять — і віддам.
Марта прилаштувала свою здобич за стосом із часописних підшивок, поглянула нарешті на обкладинку. «Компактні поселення-самозабудови в околицях Нижнього Ортинська: генеза, розвиток, проблеми інтеграції».
Ну, хоч не «Економіка заморських країн у ранньому середньовіччі», шанси є.
Вона розкрила книжку — точніше, та наче сама розгорнулася — ясна річ, на тому місці, де викарбувався чобіт пана Трюцшлера.
«…кі поселення також могли бути знищені в результаті селянських бунтів. Але найчастіше їх знищували з причин малої терпимості до чужаків. Чергові спалахи ненависті до “щурячих виродків”, “ропущиного поріддя”, “свиномордих” та ін. виникали під час воєн із відповідними країнами, також — через спалахи епідемії, екстремальні кліматичні умови, інші причини, що призводили до зубожіння й високого рівня смертності. Щоразу винуватих шукали за межами міської общини (але і в ній — серед маргінальних груп, як-от: жебраків, повій, приїжджих). Будь-хто, хто міг бути маркований як “чужий”, апріорі сприймався як ворог, носій деструктивних основ, причина хаосу в соціальному та світовому ладові (хай навіть у масштабах міста).
Як наслідок у періоди гонінь частина з тих, хто зазнавав переслідувань, просто залишала межі міста, інші ж намагалися якомога виразніше маніфестувати свою приналежність до “місцевих”, до “своїх”. В результаті — міняли імена й прізвища, намагалися посвоячитися із корінними ортинчанами, відмовлялися від використання в побуті власної мови. Втім, у цьому процесі активну участь брали й самі ортинчани: назви населених пунктів, імена, свята перейменовувалися ними у звичніші. Так Ропущина слобода стала Пропущеною, Щуряни — Чурянами, а Полозове стало Лозовим…»
— Ти як? — спитав, повернувшись, Віктор. — Все гаразд?
— Йєп. Знайшла тут одну цікаву книжечку…
Він сів поряд. Марта чекала, що обійме за плечі, він наче й потягнувся, та — ні, не обійняв, поклав руку поряд на стіл.
— Ти вибач, що затримався і покинув тебе саму з цими працівничками. Телефонував пан Штоц.
— Щось сталося?
Віктор стенув плечима:
— Та що могло статися. Просто він нарешті повернувся з відпустки — виходить, мені більше не потрібно його заміняти. Зможу піти зі школи трохи раніше й далі штудіювати всю цю макулатуру.
Говорив він із легкою іронією, але Марта відчувала за нею щось іще, певний другий шар, прихований смисл. Невпевненість? Мабуть, вона. І ще тривога.
— А що за книжка? — запитав він. — Можна глянути?
— Тримай, я поки займуся «Давньословом», а то вона мене четвертує.
Віктор підвів голову, подивився на бібліотекарку, що якраз вичитувала цинганам за те, що кинули недопалки просто під під’їздом.
— Ця — може!
Він узявся за «Компактні поселення…», а Марта тим часом розкрила «Давньослів». Читати все від початку до кінця вона не збиралася, потрібен був будь-який давній обряд — бажано, ясна річ, не такий, що на раз-два насерфлять однокласники. А, і ще — щоб його можна було, як сказав тоді Штоц, «оживити».
Тому вона одразу пропустила численні описи поховальних і весільних обрядів, забракувала свято Драконової нареченої, народну розвагу «Спали відьму», опис ритуалів, за допомогою яких можна було позбутися безпліддя… Взагалі виходило, що предки тільки тим і переймалися: безкінечно робили дітей і ховали старих, ніякого, як сказав би Чепурун, конструктиву й жодної різноманітності!..
Марта вже втратила найменшу надію щось знайти, коли дійшла до розділу «Місцеві вірування». Тут також траплялися перли на кшталт горульського турніру з перетягування зубами черствих, просотаних дьогтем млинців чи звичаю, згідно з яким в Істомлі семимісячних немовлят умочували в чорнила, розбавлені сльозами… Натомість у Чурянах кожного переступного року обирали Королеву Лісів та Полів — Марта проглянула старі чорно-білі світлини й вирішила: годиться! Швидко, поки бібліотекарка відвернулася, відзняла кілька розворотів на телефон — і вже суто за інерцією перегорнула наступну сторінку.
Там теж була світлина, розмита, із коричневими рисочками біля верхнього краю, — але кольорова. Якийсь хід із місцевих жителів, всі у дивних строях, попереду крокує з величезною свічкою жінка середнього віку, волосся розплетене і лежить на плечах, на шиї намисто з висохлого кукурудзяного та кропив’яного листя.