А проте зараз — вона бачила це абсолютно чітко — ніхто не розтягував невидимих ниток. Ніхто не керував хлопцями, пані Геленою, охоронцями. Всі вони були тут із власної волі — і діяли з власної волі теж.
А проте — щиро вірили у власну правоту.
Вона знову поглянула на бранців — і побачила, як з-під рваних жилеток пробиваються клапті хутра. Чим довше жінка говорила, тим густішим ставало хутро.
Раптом один із бранців підвів голову й подивився жінці просто в очі.
— …до сьомого коліна. Щоб кишки ваші… — Голос її затремтів.
Істота з клітки дивилася, не відводячи погляду, не моргаючи. Жінка відкашлялася.
— Щоб кишки ваші у вузли поскручувало, щоб нігті ваші повростали…
— Упирі, — хрипко сказала істота. Говорила вона з дивним акцентом, наче свідомо перекручуючи слова. А може, собачі язик і гортань заважали. — Капітан правду казав. Правду. Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди. І ніколи ними не були. І ніколи не станете, хоч би скільки намагалися, скільки самі себе обманювали.
Жінка мовчала і слухала. Стояла перед ним нерухомо, наче зачарована. І дядьки біля східців завмерли, і хлопці біля фонтана.
— Тому що, — хрипло сказала істота в клітці, — не можна себе обманювати нескінченно. Рано чи пізно вам доведеться. — Істота глитнула, під щелепою смикнувся величезний, кутастий борлак. — Доведеться подивитися в очі самим собі. Доведеться зізнатися самим собі.
— У чому?! — прохрипіла у відповідь пані Гелена. — В чому мені зізнаватися?! В тому, що ви, тварюки, скалічили мого єдиного сина?! Мого Рейнхольда, мою кровиночку, мого ненаглядного…
— В тому, — сказала істота з клітки, — що не хлібом ви харчуєтеся і не вино п’єте. П’єте ви чужу кров. І харчуєтеся чужими смертями. І навіть якщо спите у ліжках, справжня ваша постіль — могили та склепи. І час ваш — ніч. І світило ваше — місяць. І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель.
— Ти брешеш! — Голос у пані Гелени змінився, вона відсахнулася, і Марта вперше звернула увагу, яка в неї бліда, наче воскова, шкіра. І які вислі мішки під очима. І нігті — які довгі, гострі в неї нігті. — Ти брешеш, тибрешеш, тибрешешбрешешбрешешбрешеш!..
Вона хрипіла на одній протяжній ноті — вінтажна лялька-переросток, в якій щось раптом зламалося. Дядьки нарешті оговталися, застрибнули на поміст, один ухопив за плечі пані Гелену й намагався відвести звідси, інший сколупнув напівпрозору кришку і жахнув кулаком по металевій педалі. Істоти в клітці підскочили, затанцювали, здіймаючи якомога вище задні лапи.
Марта знову відчула той самий запах — наче з дешевої шашличної. Вона закрилася рукавом, просто притиснула його до носа, щоб не зблювати, — і пішла геть, повз фонтан, сподіваючись, що водяний пил хоч трошки переб’є сморід. Краєм ока помітила, що хлопці вже не наповнюють презервативи. Один — той, що вищий і худіший за інших, — стояв, спершись руками на бортик, і дивився на воду. Пальці в нього побіліли, лівий лікоть трохи тремтів — і тремтіла щока, наче від нервового тику. Марта не знала, що він побачив у віддзеркаленні — і знати не хотіла. Його приятелі юрбилися дещо поодаль і перезиралися, й було абсолютно ясно, що за жодні скарби світу вони не підійдуть ближче.
Бо, подумала Марта, вони побачили те саме, що і цей їхній приятель. Бо бояться побачити це знову.
«Або, — сказав внутрішній голос, дуже схожий на голос Елізи, — бояться, що не побачать. Бояться, що ніколи більше не побачать власного віддзеркалення — ані в люстерку, ані у воді, ані на будь-якій іншій поверхні?..»
На мить вона повірила в це — і навіть хотіла обернутися, щоб подивитись, чи відкидає худорлявий хлопчина тінь. Але сонце вже зайшло за хмари, тож усе одно в цьому не було б жодного сенсу; та й яка Марті справа до чужих тіней і віддзеркалень? Ніякісінької.
Повернувшись, вона закрилася в гаражі й витягла з дальньої полиці альбом зі світлинами. Деякі були зроблені ще на плівку. Вона давно не відкривала цей альбом — не любила ворушити минуле. Який сенс, нічого ж не повернеш. Але зараз їй важливо було подивитися.
Упевнитися, зізналася вона самій собі. Так, упевнитися.
Вона вже почала забувати маму. Пам’ятала улюблені фрази, жести, пам’ятала її — якою та була на світлинах, — але не як цілісну, живу, рідну людину.
І зараз дуже боялася того, що може побачити. Адже пам’ять інколи коїть із нами дивні штуки.