Виявилося — не просто дивиться, навіть нетбук відклала. От же ж які різнобічні можуть бути інтереси в людей.
— Я поки яблука в холодильник кладу, еге ж? — сказала Марта.
Чим сорт есперидівка відрізнявся від усіх інших, то це стійким, упізнаваним ароматом. А якщо вдома разів два-три на тиждень готують черговий пиріг, при щонайменшому натяку на запах яблук хочеться когось убити. З особливою жорстокістю.
— Він, коли передавав пакунок, про щось іще згадував?
Марта стенула плечима:
— Сказав, це останні на найближчий час. І ще нісенітницю якусь молов, про все кидайте та тікайте звідси.
Еліза вимкнула телевізор і повернулася до Марти.
— Пояснював чому?
— Та щось таке втирав. Я не дослухалася, якщо чесно.
Еліза скупо кивнула, стисла губи.
— У нас, — повідомила, — вчора чекали на планову перевірку. Звірка інструментів, заміна відпрацьованих на нові — ну і, само собою, знищення списаних. Звичайна практика для всіх перукарень, в принципі, формальність, але за всі ці роки, що я там працюю, не відміняли жодного разу. Знову ж, формальність чи ні, але якщо фіксували хоча б щонайменші порушення, голови летіли на раз-два.
О так, подумала Марта, задушевна бесіда в колі сім’ї. Як мило і своєчасно. Від мене що, чекають теж якоїсь такої історійки — про успіхи в школі, сердечні рани чи плани на майбутнє?
— Вчора, — сказала Еліза, — перевірки не було. Перенесли на сьогодні. А сьогодні відмінили.
— Це добре чи погано?
— Це значить, скоро все зміниться. Я списувалася зі своїми знайомими з інших міст. Ніхто не афішує таких речей, сама розумієш, — але в них коїться те саме.
— В сенсі: нічого не відбувається?
Еліза підвелася, покопалася в сумочці, дістала — на превеликий подив Марти — пачку тонких сигарет.
— Ти не проти? — Вона клацнула запальничкою і затягнулася. — Навряд чи ти пам’ятаєш — влада в країні помінялася за кілька місяців до того, як ти народилася, — але були часи, коли перукарні не вважалися чимось особливим. Ножиці й машинки не були на обліку, єдині перевірки, на які варто було чекати, — від санінспекції, податкової та пожежної. Все помінялося з приходом Кіноварі. І відтоді заходи тільки ставали жорсткішими. Розумієш? — Еліза пошукала поглядом, взяла порожню вазочку і струсила туди попіл. — Що це означає для нас? Те, що, найімовірніше, моя зарплатня знизиться ще більше. Не настільки, як у лікарів та вчителів, гарний перукар потрібен в усі часи, але… Розраховувати на корисні знайомства я навряд чи зможу. На додачу, до Ньєссена за кілька тижнів так запросто не потрапиш.
Вона кивнула на пакунок із яблуками, який Марта досі тримала в руках.
— А ще — оце. Почнуться перебої — батькові стане складніше… справлятися. Я навіть не уявляю, як нам бути. — Еліза знову струсила попіл. — Ну і головне: ти, Марто. Поки вони просто малюють на стінах намордники, можна не боятися. Але я вже бачила людей зі значками. Їх іще небагато, але буде більше. Чим гірше ставатиме в місті, тим сильніше вони хотітимуть знайти винних. Ти чула, що відбувається зараз на площі з тими… у клітці? Але ними не обмежиться, повір. Ви ж вчите історію, ти дівчинка розумна, маєш розуміти. Поки цих, із намордниками, стримує страх. Вони можуть горлати, жбурлятися чим попало, проклинати. Але за межу вони ще не переступили. Кров не пролилася. А коли проллється… — Вона провела язиком по нижній губі, похитала головою. — Я хочу, щоби на той час ми опинилися в іншому місці. Якомога далі звідси.
— Хочеш, щоб ми поїхали.
— В Істомлі є університет. Так, рівень не той, і педфаку в них немає, зате вступити легше. А потім можеш перевестися. Це як варіант, я ж розумію, я би й сама зайвий раз до Ньєссена не пішла. Не хочу тебе змушувати, Марто. Вирішуй сама. Але поїхати звідси нам необхідно, роботу я знайду, батька прилаштуємо кудись, я переговорила з тіткою Мадлен, вони допоможуть. А там за ситуацією, може, все налагодиться і за півроку зможемо повернутися.
Перш ніж Марта встигла хоч слово сказати, Еліза підняла руку:
— Не треба. Я не чекаю на відповідь, поміркуй, зваж усе як слід.
— Ти ж уже все вирішила.
Вона знизала плечима й загасила сигарету.
— Ти доросла дівчинка, Марто. Повнолітня. І талановита. Якщо не захочеш, силоміць я тебе забрати звідси не зможу. Доведеться якось викручуватися, але я не хочу, щоб ти чи батько ризикували, розумієш? Обіцяй, що поміркуєш. Будь ласка.
— Я все-таки віднесу яблука, — сказала Марта. — Щоб не почали підгнивати.