— Все це не настільки смішно, як вам здається, — незворушно зауважив Штоц. — По-перше, Артур має рацію: гомункулусів справді створювали, для найрізноманітніших потреб. По-друге, це було пов’язано з певними ризиками. Не вдаватимусь у подробиці, тут не час і не місце, але от вам приклад. У твоєму переліку не вистачає ще однієї компоненти, а без неї результат не буде довготривалим.
— Я читав! — Схоже, цього разу Артурчик спромігся здивувати навіть Штоца. — П’ять крапель драконової крові, так?
— Точно. Саме тому гомункулуси — справжні, розумні, — з’являлися тільки раз на кілька десятиліть. Іноді з ними плутали… — Тут уже Штоц затнувся, спохмурнів, змахнув рукою: — Втім, несуттєво. Ну то що, як на мене, ти чудово впорався, сідай. Чесно зароблене «відмінно». Хто наступний?
Визвався Чепурун — він нарив десь силу-силенну допотопних рецептів і тепер перераховував їх із пафосом пророчиці Спакуни. Від закрепу — корінь валеріяни, змішаний зі слиною голомозого ведмедя, при розтягненні — компрес із настоянкою скусівника, перев’язати сушеними жилами скелястого василіска…
Марта слухала упівслуху, а сама дивилася на подвір’я. «Борсук» стояв на тому ж місці, за весь цей час ніхто не виходив із машини і не сідав до неї.
Чи справді Штоц говорив із Бударою тільки про причини патрулювання? Але ж він сам заявив учора, що єгер на нього чекав? Збрехав? І про що тоді він іще брехав? Про те, що робив на площі? Про те, що на ці кілька тижнів їздив у відрядження?..
Чепурун тим часом не замовкав. Тепер він розповідав про спосіб хитрої діагностики захворювань — за, ти бач, викотуванням яблука по тарілі, залитій пташиним молоком.
— То що, як гадаєте, — уточнив Штоц, — цікаві рецепти?
— Головне — ефективні, — відгукнулася Урсула. — Лишилося всіх доярок перевести на птахоферми — ото заживемо!
— Задля справедливості зауважу, що такі методи діагностики справді існували — та й узагалі наші предки зналися на мистецтві лікування.
— Скажіть іще, вони мертвих оживляти вміли.
— Вміли, — погодився Штоц. — За певних умов і за наявності потужного цілителя. Інша річ, що наслідки виявлялися не завжди передбачуваними. І не завжди безпечними.
Марта не повірила власним вухам. Та звідки він взагалі може знати такі речі?! Ні, бреше, звісно, бреше: їм же, певно, наказали нахвалювати традиції предків, назад до витоків, будьмо ближче до свого коріння, віддамо належне нашим історії та культурі, щоби не розпорошитися у чужих, — відома справа, авжеж.
— Це ви про Королеву? — спитала раптом Аделаїда. — Здається, зціляти могла тільки вона.
— Я сподівався, ти прокоментуєш — і не тільки те, про що розповів Бенедикт.
Аделаїда підвелася — і всі смішки одразу урвалися. Причому з різних причин: хлопці дивилися на неї із цілком конкретною зацікавленістю, дівчата — переважно із заздрістю.
— Вибачте, будь ласка, якісь речі я погано пам’ятаю, — зізналася Аделаїда. — Я була надто маленькою і не застала селективізацію. Песиголовців у наші часи майже не було… ну, чи нам про них не розповідали. Цингани — так, траплялися, просто ніхто не сприймав їх як серйозну загрозу. Ворогів держави на той час усіх розчаклували, тож вони самі, добровільно їхали до артиків. Із задоволенням працювали на благо країни. Мій дідусь за маминою лінією там був, він надсилав нам на свята листівки, розповідав, наскільки цікаво жити й працювати. До речі, здається, в артиках для найскладніших, небезпечних робіт використовували якраз гомункулусів. Тільки чомусь вони мали вигляд — один в один як люди, хоча звичайні мають бути не більші від дітей…
Штоц кивнув:
— Із цим якраз зрозуміло. А що скажеш про Королеву?
— Зачекайте! — похопилася Марта. — Про Королеву я якраз готувала матеріал. Можна?
Вона коротко переповіла те, що знайшла у «Давньослові»: про звичай, який побутував у Чурянах, про те, що дівчата, претендуючи на звання Королеви Лісів і Полів, упродовж місяця проходили випробування, одне складніше за інше, — і зрештою на цілу добу отримували неймовірну владу. Якщо вірити «Давньослову», будь-яке їхнє бажання вважалося законом. Утім, переважно бажали чогось для себе: багатства, люблячого чоловіка, красивих та розумних діток.
— У мої часи, — сказала Аделаїда, — вірили, начебто Королеви могли зцілювати, просто поклавши руки. І навіть повертати мертвих до життя. Але ж Королев перестали обирати років сто тому, бо потім, після всього, їх відправляли до столиці. Одні ставали фрейлінами, інші — отримували роботу в уряді як особисті драконові радниці. Тільки назад ані ті, ані інші ніколи не поверталися. Ну і… ходили різні чутки… розумієте?