— Так, — сказав пан Хаустхоффер, — можна бути мертвим — і ходити, розмовляти, навіть, уяви собі, сміятися. Мертві, Марто, набагато приємніші за живих. Мертвим не сняться кошмари. Їх не розшарпують даремні сумніви і безглузді бажання. Мертві, Марто, це надійна основа будь-якої держави. Хоча, — додав він, — навряд чи тебе хвилюють такі матерії та масштаби — і правильно, молоді люди повинні турбуватися про сім’ю, про власне майбутнє, а не забивати голову різними дурницями. То що, я задовольнив твою цікавість?
Він і сам дивився з цікавістю — так Стефан-Миколай розглядав особливо рідкісні екземпляри жуків.
Марта кивнула, розтягнула губи в недбалій посмішці.
— Цілком. — І все-таки не витримала, закашлялася.
Пан Хаустхоффер раптом опинився зовсім поруч. Він постукав Марту по спині сухою, вузькою долонею. Зазирнув в очі:
— Так легше?
Їй дійсно стало легше: невидимий шар пенопласту щез, Марта вдихнула на повні груди, трохи відсторонилася.
— Молодим людям, — наче нічого й не сталося, сказав пан Хаустхоффер, — варто було б трохи більше довіряти старшим. І, наприклад, не перти на рожен. Як гадаєш, хто я? Чудовисько? Запитала б по-людськи, я б відповів. У мене теж, до твого відома, був батько.
Він зняв окуляри, витягнув футлярчик і обережно помістив їх на замшеве ложе.
— Це, — хрипло сказала Марта, — від нього? Подарунок вашого батька?
Запитала просто щоб запитати. Ворухнула плечима, подумки зашипіла: там, де долоня торкнулася куртки, під тканиною шкіру пекло — як від гірчичників.
Пан Хаустхоффер здригнувся і звів на Марту погляд, майже здивований.
— Певною мірою, — відповів він. — Певною мірою. Ну, ходімо, я підкину тебе, заодно дещо поясню.
В Інкубаторі, як зазвичай у такий день і в цей час, нікого не було, вони спускалися давніми, рипучими східцями, і пан Хаустхоффер говорив: дивна річ, у цьому вашому місті всі живуть наче у казці, ніхто наче не знає, що за будь-яке бажання треба платити, я не про гроші, хоча й за гроші теж треба чимось платити, наприклад, життям, і от прошу, повернулися до вас ваші рідні, неживі-здорові, а ви ніс вернете, що за люди, чесне слово, гаразд ще твій батько, там особливий випадок, але решта, всіх, майже всіх виселили у склепи, хіба так можна, скажи, куди це годиться, так-так, до побачення, пане Алім, усього вам найкращого, ні, Марто, моя машина та, кольору слонової кістки, то куди тебе?..
Дідусь Алім, вахтер, дивився їм услід спокійно, наче кожного дня пан Хаустхоффер забирав Марту з Інкубатора на своїй машині кольору слонової кістки. Мабуть, можна було відмовитися й піти пішки, не лізти, до речі, на рожен — тільки сенсу? Дощ хоч і закінчився, людей на вулиці не було, взагалі все місто здавалося вимерлим, не місто — кіношні декорації, суто фанера і клей. Тільки з вікон долинали звуки концерту чи що; наче в суботу після обіду людям нічого більше дивитися. Ну і на дальньому перехресті двоє цинган у помаранчевих спецжилетках викорчовували дерево. Поряд стояв візочок із грудою старих книжок, жарівничка і величезна яскраво-блакитна лійка.
Навряд чи, звісно, цингани зупинили б пана Хаустхоффера, якби він вирішив силоміць змусити Марту їхати з ним. Та й звичайні пішоходи теж не допомогли би, в цьому вона не сумнівалася.
А коли так — чого смикатися? Нехай собі відкриває душу. До речі, на зустріч вона дійсно запізнюється, причому з його вини.
Справжню адресу Марта йому, ясна річ, не назвала. Попросила зупинитися за квартал, він мовчки кивнув і рушив з місця.
За кермом, хоч як дивно, вся балакучість пана Хаустхоффера вичерпалася — і це при тому, що їхали вони вимерлими, прямими вулицями. Марта сиділа, виструнчившись, щоб не торкатися спинки тим місцем, де шкіру досі трошки пощипувало. У салоні пахло карамеллю, та настільки люто, що вона озирнулася: чи не стоїть на задньому сидінні ящик із цукерками. Ящика не було, і взагалі все тут мало такий вигляд, наче машину щойно придбали в автосалоні.
Пан Хаустхоффер стежив за дорогою цими своїми опуклими очима, ледь помітно посміхався. І мовчав, наче Марти поряд із ним взагалі не було. Тільки коли зсаджував, наче оговтався.
— Щодо Маттеуса, — сказав пан Хаустхоффер, — все-таки не забудь, прошу. Особливо якщо з’явиться найближчими днями.
— А потім, значить, він вам уже буде не потрібний?
Пан Хаустхоффер перегнувся через сидіння, подивився на Марту з вікна знизу вгору.
— І ще от що. — Запитання він, ясна річ, проігнорував. — Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів. І боятися мертвих — теж не варто. Це безглуздо, знаєш. Боятися слід живих.