— Ой, поламав собі долю Юрко, — відказала родичка.
— Казали мої покійні бабця — любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.
— Ой, правда, кумцю…
…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.
24. Вітер
У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.
Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими — і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись — по грубці біжить саламандра», — казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.
«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.
Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…
«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», — друга думка потягла руку до пляшки.
Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить — прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.
Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.
Надворі вітер майже одразу налетів, ледве не збив з ніг. Де ж Колобок? Певно, забився в буду чи, може, побіг шукати ліпшого прихистку. Треба буде забрати до хати, бо ж справжня холодрига. Колобком псиська назвала внучка Лізочка, щеням він справді був круглим, схожим на того казкового персонажа.
Ліза вже ходить до школи десь там, далеко, в місті.
Він виставив руки і на них упали перші краплі дощу.
Поглянув у бік вулиці. Звісно, там нікого.
Приплентався до хліва, щоб набрати дров. Хоч і був зодягнутий у теплого светра, холод заповзав і під нього, обіймав дедалі дужче. Бр-р… Набере дров і швиденько назад.
Вітер налетів з новою силою, коли ніс дрова. Поліна посипалися донизу, він перечепився об котресь і полетів униз. Виставив автоматично руку й вона трохи пом’якшила удар.
Зводився довго, натужно. Здогадався стати спершу на коліна, одне, друге, обпертися.
«Значить, я ще не зовсім п’яний, раз таки знаю, що треба робити», — думка змусила посміхнутися.
«Усмішка облізлого кота», — подумав далі.
Хай не одразу, але все ж звівся на ноги. Заболіло забите коліно. Нехай. Збирати дрова не буде. Завтра збере. Треба ще випити, ще випити, бо… Бо холодно, бо самотньо, бо нестерпно, бо… Бо осінньо. Осінньо і холодно довкруг. В селі тільки де-не-де видніються вогники. Здається, і їх от-от загасить цей клятий вітрисько. Може, і йому самотньо? Може, він шукає когось, до кого міг би притулитися, прихиститися?
Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.